Безпека. Emergency! Аварія! Що відбувається?

Небезпечним іноді виявляється кожне з перерахованого вище, а ще багато з не наведеного в переліку! На згадку про ці випадки випускаються нормативи, як нагадують їхні автори, «написані на крові», що задають, по суті, безглузді в умовах звичайного життя параметри, але які мають наповнитися рятівним змістом в екстреному випадку.

Реалізацію в проєкті подібної настанови можна порівняти з будівництвом біблійним Ноєм легендарного Ковчега: будівництво не заради нагальних потреб, а щоб уникнути гіпотетичної загрози.

Архітектурний проєкт, розроблений у нормативному полі, створює цілу колекцію великих і малих ковчегів на всі відомі, а отже, описані нормативами випадки небезпеки. І робота архітектора значною мірою зводиться до створення «бетонних кораблів далеко від води в очікуванні нових потопів».

• Протипожежний відстійник у вигляді глухого простінка шириною 1,2 м на балконі.
• Огородження балкона висотою 1,2 м!
• Вікно площею — просто магія цифр, не повірите, але… 1,2 кв. м!
• Ширина сходового маршу має бути… Фух! Уже не 1,2 м! У новій редакції нормативу — 1,35 м!
• Із кожного сейсмовідсіку має бути пара евакуаційних виходів, із яких тільки один може бути через сусідній сейсмовідсік.

Міста чужих: стеж за собою, будь обережним!

 

А скільки було евакуаційних виходів зі справжнього Ноєвого ковчега? Ноєві пощастило значно більше, ніж сучасному архітектору: він утілював мудрість, продиктовану Всевишнім, а не пункти ДБН, результат колективної творчості, а точніше — труднощів перекладу нормативів інших країн, що, до речі, теж написані людьми, навіть не деміургами, а отже, на жаль, не уникли положень, далеких від істини.

І все-таки, чому евакуаційних виходів має бути саме два? Якщо один просторий і надійний із запасом, навіщо другий? Скільки реальних еваковиходів для пасажирів із реактивного літака, який перебуває в повітрі? Нуль (бо парашутів немає)! Але, тим не менше, нам якось дозволяють підніматися на борт! Тому що перелік засобів боротьби з вогнем не обмежується лише евакуаційними виходами!

Може, в якомусь випадку варто спрямувати зусилля не на збільшення кількості виходів, а на те, щоб не доводити до необхідності евакуації? І тоді в архітектора разом із замовником принаймні з’явиться вибір: витратити кошти на простір і будматеріали евакуаційних виходів або на технології додаткового протипожежного захисту. Якщо не вдається сформулювати істину, то не бетонуйте однозначним пунктом закону свої відносні судження. Залиште людям вибір!

Скільки було евакуаційних виходів зі справжнього Ноєвого ковчега? Ноєві пощастило значно більше, ніж сучасному архітектору: він утілював мудрість, продиктовану Всевишнім, а не пункти ДБН

Але: «з кожного паркінгу до 100 автомашин має бути 2 розосереджені виїзди!». Ось вам приклад «ковчега» для автомобілів! Додатковий виїзд «про всяк випадок». І не важливо, що під час пожежі ніхто, жодна нормальна людина не почне рятувати автомобілі. Не важливо, що якщо хтось таки сяде за кермо й поїде «до іншого виїзду», він створить додаткові ризики для пішоходів, що рятуються від вогню!

Якщо ви ще могли б подискутувати про це з автором нормативу, то з охоронцями нормативів — сектою «свідків майбутнього потопу» — сперечатися вже зовсім марно! Тому що, на їхню думку, єдиний шлях порятунку — це лише дисципліна виконання правил. Тільки точне та беззаперечне втілення «того, що написано»!

А реальний фактичний порятунок від сектантів, і, до речі, не лише тут зазначених, — витрачати кошти на справжню, потрібну якість життя, а не на «гіпотетично необхідні заходи, які гіпотетично допоможуть». Відвернути їхню увагу від вашого об’єкта! А інакше знайдуть усе недоковчеговане та ковчегують! І вже абсолютно неважливо, якщо раптом справді «потоп», допомогло виконання нормативної ковчегізації чи ні: ні від чого це виконання насправді не захищає, тому що реальна ситуація завжди формується із взаємодії значно більшої кількості факторів, ніж ті, які людина на сучасному етапі еволюції здатна передбачити, а тим більше — описати правилом!

Наприклад, одна з небезпек, із якою, по суті, не бореться жоден із нормативів у світі, — це паніка (і це на щастя, що не бореться, з урахуванням відносної ефективності цього інструмента). Паніка — епідемія соціального безумства, що моментально поширюється в групі людей під час небезпеки.

Чи може архітектура вплинути на швидкість виникнення та поширення паніки? У якому просторі люди менше схильні до паніки, а в якому — більше? У просторі, де очевидна навігація, де зрозуміло, «куди бігти», архітектура якого видається надійною, в якому багато світла, люди схильні до паніки значно менше, ніж в утилітарно, погано освітленому лабіринті тунелів, навіть якщо в першому випадку є тільки один евакуаційний вихід, а в другому — два чи навіть три!

Одне із завдань, правильно вирішених радянськими архітекторами порівняно із західними, — радянські станції метро vs метро Нью-Йорка, Парижа та інших міст. А отже, чим менше архітектура сприятиме появі та розповсюдженню паніки, тим безпечнішою буде ця архітектура! «Відчуття надійності», «очевидна навігація» — це не визначені шириною 1,2 м і навіть площею нематеріальні аспекти!

Знак паркану замінює паркан: зелений лужок без пішохідного проходу, значок «Private», стрічка, натягнута між переносними стійками в залі аеропорту

Але ж архітектура матеріальна? Отже, може забезпечити захист лише матеріальним, наприклад, парканом? Не тільки! Знак паркану заміняє паркан: зелений лужок без пішохідного проходу, значок «Private», стрічка, натягнута між переносними стійками в залі аеропорту.

Чим більше в архітектурі нематеріального, знакового, образного, чим більше люди усвідомлюють, що багатство і якість їхнього життя і навіть їхня безпека нематеріальні, тим нижча висота паркану, і тим вища якість життя, тим це життя безпечніше!

Під час архітектурної прогулянки Лондоном я підійшла до фасаду знаменитого фостерівського «Огірка», і тільки дістала айфон, щоб сфотографувати архітектурні деталі, як із невідомо де у фасаді вмонтованої аудіоколонки пролунало ввічливе попередження, що фотографувати не можна: «Don’t do foto».

А могли б і глухим парканом вище за людський зріст обгородити, щоб ніхто не сфоткав! «Адже це хтось має стежити за камерами й бути готовим попередити, причому ввічливо! Це ж додаткові експлуатаційні витрати! Чи не краще заощадити в періоді й один раз трохи витратитися на паркан, а для надійності — і на собаку злого за ним?».

Підтримувати простір людського життя в порядку — це робота! І дуже шляхетна! І чим краще вона виконується, тим якіснішим і безпечнішим стає простір людського життя

Але хороша архітектура, яка створює класні умови життя, має бути дорогою в експлуатації! Тому що зрештою кожна людина потребує саме турботи та уваги до себе від інших людей. Саме це і є «експлуатаційні витрати», що виражаються в роботі садівника, двірника, сантехніка, патрульного — і чим більше цієї уваги, тим вища якість!

Звичайно, можна й потрібно зробити штучний полив замість «двірника зі шлангом» і автоматичну систему збору інформації про роботу інженерних систем із виведенням у диспетчерську замість бригади сантехніків, які з ранку до вечора оббігають усі системи для контролю. Це просто дбайливе ставлення до найдорожчого ресурсу — людського.

Але загальна кількість людської уваги й турботи, яку отримує кінцевий користувач у результаті втілення ідей прогресу, має зростати, а не підмінюватися «огорожами» та територіями, які нібито потребують мінімального догляду.

«Якщо не полагодите одне розбите вікно — завтра вам розіб’ють усі». Точніше було б назвати теорію не теорією «розбитих вікон», а «вікон, що не ремонтуються». При тому, що маргіналам, які б’ють шибки й смітять, абсолютно байдуже, полагодили ви розбите вікно чи воно зовсім не розбивалося — вони просто інтуїтивно шукають для своєї деструктивної діяльності простір із найменшою турботою та увагою людей, який щодо них виражається в тому, що «можуть і по вухах надавати».

Одна з небезпек, із якою, по суті, не бореться жоден із нормативів у світі, — це паніка. Паніка — епідемія соціального божевілля, що моментально поширюється в групі людей під час небезпеки

Але десь із пам’яті минулого століття виринає незадоволена двірничка з мітлою і ще більш незадоволений управдом: «Чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять!», «А хто лагодити буде?..».

Чому таке невдоволення викликає необхідність виправляти зруйноване? Начебто той, хто лагодить, одразу набуває право на заслужену образу, яка, нашаровуючись на попередні, і створює цей до болю знайомий скривджений вираз обличчя радянської сфери послуг!

Але ж просто скло — крихкий матеріал! І всі скляні речі часто б’ються! Скільки ви розбили келихів за своє життя? А тарілок? Вартість шибки зіставна з вартістю келихів, але ж ви не живете, продовжуючи їсти й пити з розбитих келихів і тарілок? Просто викидаєте розбиті та замінюєте на нові! Без рефлексування образи!

Чим більше в архітектурі нематеріального, знакового, образного, чим більше люди усвідомлюють, що багатство та якість їхнього життя і навіть їхня безпека нематеріальні, тим нижча висота паркану, і тим вища якість життя, тим це життя безпечніше!

Так само, як і в нормальних ресторанах немає сторінки «Вартість розбитого посуду», в нормальних містах і нормальних житлових комплексах ремонт елементів, що виходять із ладу, просто входить в експлуатаційні витрати (але це не скасовує, звісно, і там, і там штрафних санкцій для хуліганів).

Підтримувати простір людського життя в порядку — це робота! І дуже шляхетна! І чим краще вона виконується, тим якіснішим і безпечнішим стає простір людського життя, зокрема мінімізуючи витрати на паркани та інші капітальні замінники людської турботи один про одного, до того ж не забруднюючи атмосферу парниковими газами, що утворюються під час виробництва непотрібних бетонних і металевих споруд.

 

Читайте також

Виртуальная метрополия. Архитектор Ольга Чернова о величайшем городе современности

Тайная жизнь домов. Как архитектору с достоинством пережить «взросление» проекта

Архитектура и демократия