Берлін. Можливість абсолютної архітектури

У повоєнного Берліна — неоднозначне ставлення до минулого. Архітектурного минулого. З одного боку — бажання врятувати й відновити цінні будівлі, які ледь уціліли після бомбардувань, адже вони були частиною історії, культури, спадщини. З іншого боку — прагнення розлучитися зі спогадами про режим старої німецької держави, який приніс стільки зла та страждання людям. Тому єдиного рішення не було: одні будинки без жалю підлягали знесенню, інші — ретельно відновлювалися.

У повоєнного Берліна — неоднозначне ставлення до майбутнього. І будівництво в німецькій столиці безпосередньо залежало від ступеня свободи архітектора та проникності «залізної завіси». По різні боки берлінської стіни існувало два абсолютно різні світи. Коли Захід говорив про модернізм і постмодернізм, соціалістичні лідери та їхні послідовники нав’язували іншу естетику.

Нову архітектуру творили як прихильники історизму, так і радикальні модерністи. Звідси і фрагментарний характер забудови: десь з’являлися будівлі, що наслідують попередні епохи, а десь розчищалися майданчики для нових ультрасучасних комплексів, що контрастують із навколишньою міською тканиною.

Нову архітектуру творили як прихильники історизму, так і радикальні модерністи

Берлін до та після. Містобудівна ситуація, втрати

На початку ХХ століття населення німецької столиці становило два мільйони осіб. До 1920 місто стає Великим Берліном: його населення сягає 3,8 млн. Житлове будівництво процвітає, центральні райони ущільнюються вузькими багатоквартирними будинками, з’являються будівлі в стилі ар-нуво. До 30-х років місто виростає до 4 млн, і житлові квартали будуються поза кільцем S-Bahn.

На початок Другої світової в столиці проживає вже 4,5 млн людей. 1940 року Берлін має вигляд типового європейського міста: дуже щільна сітка кварталів (25–28 тисяч кв. м. на гектар), середня висотність забудови — шість поверхів, внутрішні двори дуже маленького розміру, будинки займають максимально можливий простір між вулицями.

Із 1941 року, коли починаються повітряні атаки на місто, більшість будівельних проєктів зупиняється, і житлове будівництво завмирає. 1945 року Берлін лежить у руїнах, чисельність його населення зменшується вдвічі, близько третини архітектурного фонду повністю зруйновано або сильно пошкоджено.

Будинки, яким дивом вдалося уникнути бомбардувань (а згодом — і хвиль зносу), становлять історичний кістяк міської тканини та визначають майбутній контур міста. Головно це будинки періоду індустріалізації кінця XIX століття, що збереглися в районах Пренцлауер-Берг, Кройцберг і Фрідріхсхайн. До речі, зараз ці квартали дуже популярні.

Етапи відновлення. Нульові роки, п’ятдесяті та зародження постмодернізму

Після терору нацистської диктатури та після закінчення Другої світової в Німеччині практично відсутня цивільна економіка, максимально зруйнована інфраструктура. Незважаючи на вкрай важкі умови, у Берліна з’являється надія на відродження. І цю надію дають йому мешканці. Завдяки ентузіазму городян і природній, властивій німцям дисципліні, робота з відновлення міста триває повним ходом уже з перших місяців.

У відновленні повоєнного міста активно брали участь жінки — так звані «трюммерфрауен» (Trümmerfrauen, тобто «жінки руїн»)

Оскільки багато чоловіків було поранено або не повернулося з війни, робочих рук не вистачало, як, утім, і техніки, тому у відновленні міста активно брали участь жінки — так звані «трюммерфрауен» (Trümmerfrauen, тобто «жінки руїн»). Буквально голими руками вони розбирали завали, перевіряли кладку на предмет подальшого використання та відправляли стару цеглу чи камінь на виготовлення нових будівельних матеріалів.

Після очищення міста від руїн розпочався перший етап відновлення. У цей період Берлін був поділений на чотири окупаційні сектори: радянський (схід), британський (захід), американський (південний захід) і французький (північний захід). І коли «нульові роки» (Німеччина в 1945–1949 роках, або окупація Німеччини) закінчилися утворенням двох німецьких держав — ФРН на заході та НДР на сході, архітектура столиці починає жити за абсолютно різними законами.

Східний Берлін є «розвиненішою версією» радянського будівництва. Багато рішень в НДР приймаються радянською військовою адміністрацією, що здебільшого виходила з пропагандистських міркувань. Так, відповідно до них, у найкоротші терміни відновлюється повністю зруйнований знаменитий столичний театр «Фольксбюне» («Народна сцена») на площі Рози Люксембург.

Із цієї самої причини зводяться помпезні «палаци робітників» на Карл-Маркс-алеї. Поступово в 50-ті роки в архітектурі НДР формується відмінний стиль, що поєднує в собі необароко з елементами сталінського ампіру та неокласицизму. Ці велетенські будівлі ендеерівських часів відбивають політичне спрямування тих, на чиє замовлення вони споруджувалися, представляючи соціалізм як досконалу систему.

Про історичну цінність цих будівель можна сперечатися, але архітектурний критик Франк Петер Єгер виступає за збереження архітектурної спадщини НДР. «Архітектура не завжди співвідноситься з політичною етикою», — аргументує він свою позицію.

Західний Берлін є вільнішим майданчиком для експериментів, використовує досвід попередніх поколінь, орієнтується на практику сусідніх держав, співпрацює з іноземними бюро, задаючи контури повоєнного модерну. У 50-ті роки тут з’являються великі престижні проєкти, вітається функціоналізм.

Втілення проєкту реконструкції Ганзейського кварталу мало стати протиставленням соціалістичним ідеям у Східному Берліні

Один із таких прикладів — Ганзейський квартал. Рішення про будівництво нового житлового району було прийнято в 1953 році, коли Берлін готувався до проведення Міжнародної будівельної виставки, в рамках якої було оголошено конкурс на проєкт. Він мав не лише культурно-економічне, а й політичне значення, оскільки втілення проєкту мало стати протиставленням соціалістичним ідеям у Східному Берліні.

До бомбардувань Ганзейський квартал був дуже щільною забудовою, що складалася з трьохсот чотириповерхових будівель із темними дворами-колодязями. У центрі — кругла площа, від якої розходилися 6 променеподібних вулиць. За часи війни квартал зруйнували на 90%. Основними критеріями реновації були функціональність і раціональність.

У процесі реконструкції площа залишилася композиційним акцентом, а на місці одноманітної малоповерхової забудови з’явилися різноманітні будинки: усього 39 — як житлових, так і громадських. Над їхнім розробленням працювали 53 архітектори, причому 19 із них — зіркові іноземці. Проєктували Вальтер Гропіус, Алвар Аалто, Оскар Німейєр, П’єр Ваго та багато інших. У розробленні брали участь ландшафтні дизайнери, скульптори, художники.

Фахівці уникли високої щільності забудови за рахунок різноманітності морфології будівель. Підвищивши поверховість, зберегли корисну площу житла та збільшили простір між будинками, наситивши його зеленими насадженнями. Це дало можливість урізноманітнити архітектурну мову забудови та надати мешканцям широкий спектр нетипових планувань. Тепер мешканці кварталу могли оселитися в багатоквартирній вежі, секційному малоповерховому комплексі, таунхаусі чи приватному котеджі.

Вони могли обирати між квартирами-студіями та багатокімнатними квартирами, між дво- та однорівневими житловими просторами, між терасою, балконом і лоджією. Окрім житла, архітектори передбачили офіси, адміністративні будівлі. Тут збудували Академію мистецтв, храм, бібліотеку з літнім читальним залом і басейном. У кожному дворі чи парку — незвичайні артоб’єкти.

По різні боки стіни

Берлінська стіна, споруджена 1961 року, ще більше посилила вже наявний контраст розділеного міста. «Підглядаючи» за Західним Берліном через телеканали ARD і ZDF (зловити їх можна було за допомогою спеціальної антени), його східний брат мріє про таке саме вільне життя: маленький затишний будиночок, собачка, добре одягнені діти, машина з відкритим верхом і відпустка в Італії…

Чим відрізняється архітектура по різні боки стіни? Міські планувальники обох частин реалізують власні уявлення про столицю. Густонаселені будинки «казарменого» типу, що з’явилися під час війни, зносяться. У Західному Берліні зникають цілі вулиці, наприклад, у Веддінгу чи Нойкельні, а замість них з’являються нові квартали та великі житлові комплекси підвищеного комфорту на околицях.

У Східному Берліні зводяться типові панельні будинки з пласкими дахами. Пізніше, вже в 1970–80-х роках у великих містах країни з’являться цілі мікрорайони, забудовані типовими радянськими багатоповерхівками, як район Панків у Берліні.

 

Західний Берлін і зелений архіпелаг

У 1970-х роках Західний Берлін переживав затяжну містобудівну кризу, чисельність населення скорочувалася. По суті він перетворився на острів, обгороджений стіною й оточений ворожою територією. Усередині міста зберігалися величезні шматки порожнього простору, де й самі будинки теж видавалися ізольованими островами.

У відповідь на новий виклик у 1977 році група архітекторів запустила проєкт порятунку міста під назвою «Берлін — зелений архіпелаг». У команду, очолювану Освальдом Матіасом Унгерсом, входили Рем Колхас, Ганс Колльхофф, Петер Ріманн і Артур Оваска. Вони описували модель повоєнного Західного Берліна як «місто в місті» або «місто з островів».

На думку архітекторів, було необхідне перетворення та зміцнення кордонів «островів» — тих ділянок міста, де ще збереглася щільна забудова в сильно зруйнованому Берліні. Крім того, Освальд Унгерс виступав за розвиток транспортної та пішохідної інфраструктур Берліна та за його максимальне озеленення. У книзі «Можливість абсолютної архітектури» П’єр-Вітторіо Аурелі пише: «Унгерс визначав цю «зелену» порожнечу як певний двоякий простір, що вміщує обидві крайності: втеча від міського життя й рівносильний потяг до нього».

Відповідно до цієї концепції, подолання кризи міста буде досягнуте не за рахунок урбанізації, тобто подальшого розширення міста, а внаслідок його стиснення. Порятунок від роздробленості вцілілих ділянок міста — це не проєктування «сполучної тканини», а прагнення до повної автономності «островів серед зеленого моря».

На основі ідеї Унгерса та його однодумців була розроблена серія проєктів архітектурних комплексів як міст у мініатюрі. Розглядаючи місто як чергування забудованих і порожніх просторів, Унгерс пропонує реалізувати цю його головну властивість рефреном архітектурних проєктів усередині самого міста.

Це мало обмежити формальний архітектурний словник простими геометричними фігурами й раціональними, але монументальними формами, а різноманітність в архітектурі досягалася б через комбінаторику. Унгерс стверджував, що розглядати архітектурний проєкт слід як єдине ціле, що складається з типових елементів.

 «Унгерс визначав цю «зелену» порожнечу як певний двоякий простір, що вміщує обидві крайності: втеча від міського життя й рівносильний потяг до нього», – пише П’єр-Вітторіо Аурелі

Аурелі вважав цю концепцію новаторською, такою, що виходить за рамки постмодернізму, і зазначав, що такий підхід Унгерса дозволив би подолати фрагментарність повоєнного Берліна і дав би можливість відновити низку важливих міських характеристик: колективність, діалектичність, роздробленість і одночасне поєднання різнорідних форм. Але архіпелаг — це не тільки формальне втілення острівної системи, це ще й модель «політичної» ідеї міста, ідея конфлікту, контрасту, протистояння різних його частин, що є невід’ємним складником їхнього співіснування.

 

«Господи, допоможи мені вижити серед цієї смертної любові». Архітектура об’єднаної Німеччини

На плані Берліна 1989 року ми бачимо, що його тканина змінюється: всюди виникають модерністські структури — комплекси, для яких характерні відкриті простори, великі лаконічні форми, які суперечать масштабу довколишньої історичної забудови.

У 1989 році впав Берлінський мур. У жовтні 1990-го Берлін знову став німецькою столицею, а Бранденбурзькі ворота — символом об’єднаної Німеччини. У тому самому році на руїнах стіни музикант Pink Floyd Роджер Уотерс організовує одне з головних рок-шоу ХХ століття, а в 1991-му художник Дмитро Врубель створює не менш символічне графіті епохи «Братський поцілунок», яке алегорично розповідає про руйнування комуністичних держав і об’єднання Сходу та Заходу.

Однак об’єднання потребував і сам Берлін — не тільки соціального й політичного, а й містобудівного. Половинки міста, що розвивалися понад сорок років в ізоляції одна від одної, потрібно було зшити заново, причому в найстисліші строки.

На той час ключовою фігурою процесу перетворень міста став урбаніст Ганс Штімманн, який у 1991 році очолив у Сенаті Берліна управління з будівництва. Свою місію він вбачав у поверненні до втрачених традицій європейського (тобто домодерністського) міста, для якого були характерні ущільнена забудова кварталів та інтуїтивно зрозуміла система вулиць і площ.

В основу нової містобудівної політики Штімманн поклав концепцію «критичної реконструкції», розроблену 1987 року архітектором Йозефом Паулем Кляйхузом. Тепер Берлін розглядався як сукупність нових і відновлених будівель в історичній міській тканині. При цьому нові будівлі суворо дотримувалися розробленого регламенту: площа скління фасаду повинна була становити не більш ніж 50% його поверхні, в облицюванні необхідно було застосовувати натуральні матеріали, матові поверхні природних теплих світлих тонів.

Максимальна висота до позначки верху покрівлі була прийнята не більше ніж 30 метрів, а позначка до карниза не повинна була перевищувати 22 метри. Іншими словами, сучасні споруди повинні були не копіювати, але за якістю максимально наближатися до історичної архітектури.

 

Реконструкція та будівництво на рубежі століть

На рубежі століть столиця об’єднаної Німеччини постала як сучасне, модне й водночас human-friendly місто, в якому різноманіття архітектурної мови органічно поєднується з історичним містобудівним контекстом.

Жителі Східного Берліна почали реалізовувати свої мрії про власний будинок із садом. З’являються невеликі житлові будинки та будинки на одну родину (райони Каров, Бланкенбург і Бухгольц). Реставруються старі будинки в центрі міста. Потсдамська площа стає найбільшим міським будівельним майданчиком Європи. За час бомбардувань вона практично перетворилася на пустир. Будівництво дало можливість повністю переосмислити це історичне місце та відійти від вищезазначених обмежень Штімманна.

Потсдамська площа була важливим транспортним вузлом, де перетиналися лінії метро й електрички, автобусні маршрути. Звідси було відправлено перший берлінський поїзд

Переможцем у конкурсі на реконструкцію площі став проєкт архітекторів Ренцо Піано та Крістофа Колбекера. Стилеві напрями архітектурного ансамблю з 19 будівель — хай-тек і ар-деко, що тяжіють до неомодернізму 80-х і 90-х років. Суворість, стриманість, простота форм відповідають настрою ділового центру. Своєрідними воротами до площі служать дві висотні офісні будівлі — «Форум Тауер» (Forum Tower) і «Кольхофф-Тауер» (Kollhoff-Tower), що відсилають до чиказької архітектурної школи.

Після настання нового тисячоліття житлове будівництво в Берліні відчутно сповільнилося. Багато жителів залишали столицю. У 2003 році ситуація змінилася: місто стало знову інтенсивно зростати за рахунок приїжджих.

У нульових нові житлові будинки будувалися повільніше, але разом із ними з’являлися будинки з квартирами для заможних замовників — престижні, але неординарні будівлі, як-от Yoo в районі Мітте, Living Levels біля East Side Gallery. Бюджетного житла знову не вистачало, і девелопери з архітекторами задумалися про великі проєкти. Типові будівлі того часу — житлові будинки поблизу парку Гляйсдрайєк, на півострові Стралау й біля East Side Gallery.

Архітектурні тенденції початку ХХІ ст. відображаються в проєкті деконструктивіста Пітера Айзенмана. Ідеться про лаконічний та емоційний Меморіал жертвам Голокосту, реалізований архітектором у 2005 році. Говорячи про архітектурні символи об’єднаної Німеччини, не можна не згадати про візитну картку Берліна — купол Рейхстагу, реалізований британським архітектором Норманом Фостером.

На сфері будівництва німецької столиці позначилися всі етапи політичного життя Німеччини: протистояння ідеологій Сходу та Заходу, падіння Берлінського муру, об’єднання держави

Після Другої світової війни перед німцями стояло не лише завдання відновлення економіки країни: на них чекало надзвичайно складне політичне, культурне та духовне відродження суспільства, яке перебувало дванадцять років під владою нацизму, а потім — у стані холодної війни. І головними героями цього масштабного процесу стали містобудування й архітектура.

На сфері будівництва німецької столиці позначилися всі етапи політичного життя Німеччини: протистояння ідеологій Сходу та Заходу, падіння Берлінського муру, об’єднання держави. Зберігаючи структуру європейського міста, Берлін зумів розвинути в собі мову сучасної архітектури. Таким чином, історичні випробування, що випали на долю міста, дали йому шанс удосконалити свій вигляд.

 

 

Читайте також

Нове серце Роттердама. Післявоєнна реконструкція зруйнованого міста

Хто відновлював Дрезден: реформатори та охоронці руїн

85-річчя Герніки. Трагедія, яка не повинна була повторитися