PRAGMATIKA.MEDIA: Чи важко бути комісаром українського павільйону саме на архітектурній бієнале, та ще і в умовах війни та у стислі терміни, якщо ти голова ДАРТ?
Мар’яна Олеськів: Зараз війна, і все несеться з великою швидкістю, тож складно зрозуміти, що важко, а що ні. Мабуть, ми зможемо усвідомити це тільки після її завершення і тоді вже відрефлексувати. Точно можу сказати, що понад рік ми всі боремося з наслідками стресу. Однак цей стрес додає нам адреналіну, і ми всі робимо багато з того, що в принципі є майже неможливим.
Зокрема наша участь в архітектурній бієнале цього року теж видавалася малоймовірною, враховуючи, що в Міністерстві розвитку громад, територій та інфраструктури України рішення про участь у виставці прийняли на початку березня. Олександр Кубраков, віцепрем’єр-міністр з відновлення України, призначив мене комісаром українського павільйону. Я сконтактувала з організаторами бієнале і, попри всі дедлайни, отримала дозвіл на участь. Зв’язалася з кураторами, які минулого року представляли Україну на Венеційській бієнале сучасного мистецтва, і ми просто почали працювати.
Звісно, ми на 24-годинному зв’язку, погоджуємо певні речі, кожен робить якийсь свій шмат роботи, а ще — шмат роботи за іншого, для того, щоб просто встигнути. Це нелегко, тому що це не є стандартним процесом, до якого ми готувались за 2 роки: шукали кураторів, проводили конкурси, пропрацьовували процедури. Але, з іншого боку, саме в такій стресовій ситуації викристалізовуються дієві алгоритми.
P.M.: України майже декаду не було на виставці. Чому так сталося? Наскільки серйозна ця втрата в аспекті культурного діалогу з європейською спільнотою? Наскільки зараз відчувається вага відповідальності — робити щось уперше за такий довгий час?
М. О.: Власне, нас не було не тільки на архітектурній бієнале, а в принципі на багатьох важливих світових подіях. Водночас там всюди була росія, яка вкладала в самопрезентацію багато коштів.
У нас багато років вважалося неважливим, «не на часі» інвестувати з державного бюджету в якісне представлення України на основних світових майданчиках. І ця відірваність, зокрема й архітектурної спільноти, від важливих світових подій призвела до такої певної закритості середовища. Наші архітектори не мали можливості представити себе на поважних світових майданчиках, отримати більше міжнародного досвіду, обмінятися своїми ідеями з найкращими світовими архітекторами.
Комісар національного павільйону Мар’яна Олеськів вказує розташування українського павільйону на мапі виставкового простору Arsenale
І це одна з причин, чому все ж таки було прийняте рішення взяти участь в архітектурній бієнале. Зараз ми як країна закладаємо фундамент для післявоєнного відновлення в дуже багатьох сферах, і я сподіваюся, що архітектура не стане винятком. Завдяки участі в бієнале ми зможемо не тільки залучити в Україну іноземних архітекторів, які побудують у нас круті об’єкти, а й надамо можливість нашим спеціалістам інтегруватися у світову архітектурну спільноту.
P.M.: Як ви думаєте, чого світова спільнота очікує від української експозиції? Наскільки творчі рішення щодо експозиції були конформні, «в рамках» очікувань, — або контраверсійні. І якої саме реакції очікуємо від глядачів?
М. О.: Власне, зараз складно стовідсотково відповісти на це запитання. Думаю, що вже після відкриття ми почуємо рефлексії журі, яке до того відвідуватиме павільйони, подивимося на реакцію людей, які до нас завітають, і почитаємо рецензії критиків.
Ми взяли на себе доволі великі ризики: у стислі терміни не тільки підготувати концепцію павільйону, а й реалізувати її. Цього б не відбулося без підтримки з боку самої Венеційської бієнале. Ми неймовірно вдячні організаторам ще й тому, що вони будують нашу експозицію власним коштом.
Україна вперше за 9 років матиме власний павільйон на Венеційській архітектурній бієнале
Зазвичай країни фінансують оренду виставкової площі і витрачають на будівництво немалі бюджети, але цього року для нас це все безкоштовно. Леслі Локко, кураторці головного проєкту архітектурної бієнале, сподобалися наші ідеї, і вона прийняла два концепти. Завдяки інсталяціям ми окреслюємо простір на двох локаціях, а далі важливим елементом є саме публічна програма, в якій будуть працювати декілька тематичних груп.
На Арсенале ми будуємо інсталяцію «Під дахом», яка символізує укриття як дуже важливий для нас елемент стабільності, який сьогодні, на жаль, багато українців втратили.
Простір павільйону України в Арсенале нагадуватиме відвідувачам укриття, в яких українці вимушені ховатися вже понад року
На другій локації, у Джардіні, споруджують вали — «копії» Змієвих валів біля Білогородки, які допомогли нашим військовим зупинити російських загарбників.
Другий – відкритий – простір українського павільйону, розташований в садах Джардіні, окреслений земляними валами
Другий – відкритий – простір українського павільйону, розташований в садах Джардіні, окреслений земляними валами
Нам, українцям, ці теми дуже близькі. Подивимося, чи зрозуміють нас європейці. Питання захисту, питання безпеки, питання невизначеності — це наша реальність, яку ми хочемо показати відвідувачам бієнале.
P.M.: І якраз щодо невизначеності. Концепція, представлена на бієнале країною, — це бачення нею самої себе. Ключове позиціонування або інтерпретація традиційного образу, як завгодно. Що впадає у вічі під час порівняння проєктів країн-експонентів: хтось залишається консервативним попри тему майбутнього. Хтось бере більш локальні, конкретні смисли, хтось малює широкими мазками. Україна майже дублює назву заходу, але це «майже» — дуже значуще. Зрозумілий брак часу та реалії війни, але чи не є це також маркером певної невизначеності, яку відчувають творчі кола?
М. О.: Власне, так. І це теж одна з рефлексій. Тому що, зокрема, і в нашій публічній програмі є декілька тем, що розкривають певну проблематику, з якою сьогодні стикаються архітектори, і не лише вони. В публічній програмі будуть задіяні мультидисциплінарні команди з різних сфер: урбаністики, мистецтва та науки. Наприклад, тема комеморації точно розкриває суть відчуття «Перед майбутнім» нашої країни і кожного її громадянина. Бо попри впевненість у тому, що нас чекає перемога, ми всі перебуваємо в точці невизначеності.
Комісар українського павільйону Мар’яна Олеськів (друга зліва) і куратори проєкту України Ірина Мірошникова, Олексій Петров (співзасновники архітектурного бюро “ФОРМА”) та Борис Філоненко (арткритик, директор культурологічного видавництва “IST Publishing”) напередодні відкриття бієнале у Венеції
Ми не розуміємо, коли, яким буде це майбутнє, що в ньому залишиться з того, що ми мали раніше, а що буде повністю новим. Тому це і є той стан, в якому живе творча спільнота України. І фактично те, що сьогодні творять наші митці, культурні діячі, архітектори, у майбутньому стане, я сподіваюся, надбанням світової культури. Ще й тому, що ці твори виникли під час війни в Європі, найбільшої з часів Другої світової. Я відвідую виставки, які проходять у різних містах: Харкові, Києві… Бачу дуже цікаві інтерпретації наших переживань і вважаю, що світ також має їх бачити.
P.M.: Мар’яно, як (і чи треба) позбутися іміджу «зруйнованої країни»? Чи немає в цьому проблематики? Ми рухаємося темою побудови майбутнього з руйнівного сьогодення. Міркуємо про майбутнє, яке от-от настане, але поки бачиться нечітко через об’єктивні фактори. Як знаходити складні сенси для репрезентації України, крім тих, що лежать на поверхні?
М. О.: Це важливе і болісне питання для мене особисто як для очільниці Державного агентства розвитку туризму України. Тому що ми постійно спілкуємося з партнерами, і багато хто уявляє собі Україну саме так, як вони бачать у медіа: обстріли, руйнування, смерті. Складається хибне враження, що в кожному українському місті відбуваються тотальні руйнування… І таке сприйняття сьогодні для нас є важливим, оскільки воно допомагає акумулювати світову підтримку – насамперед військову та гуманітарну. Однак надважливим викликом після того, як завершиться війна, буде вибудовування іміджу розвиненої, сучасної європейської країни з комфортною інфраструктурою.
Питання відбудови постане не лише в контексті фізичного відновлення зруйнованого. Ми вже сьогодні маємо вирішити, якими будуть наші міста в майбутньому.
І це мають зробити саме наші архітектори і урбаністи, тому що локальний контекст важко зрозуміти комусь ззовні. Нам потрібні філософські дискусії, які наші архітектори мають проводити з колегами зі всього світу. Впевнена, це допоможе осмислити перетворення України, зокрема з погляду архітектури. Бо зараз ми маємо пам’ятки архітектури, об’єкти Світової спадщини ЮНЕСКО, але у XXI столітті в Україні не з’явилося жодного зразка архітектури світового масштабу, про який би ми могли сказати, що він став туристичною атракцією.
Тому ми маємо відповісти на запитання: що таке сучасна українська архітектура? А можливо тут, в Україні, в синергії українських та світових архітекторів ми знайдемо відповідь на більш масштабне питання: що таке сучасна архітектура взагалі.
P.M.: Наскільки, на ваш погляд, в «Укритті» і в «Змієвих валах» читається саме майбутнє? Образи демонструють новий (тимчасовий, підпорядкований жорстким реаліям) комфорт, але що вони розповідають про українське завтра?
М. О.: На це запитання краще могли б відповісти куратори, оскільки це їхня концепція. Я сподіваюся, що всі українці матимуть дах над головою і в найближчому майбутньому зможуть повернутися додому, і їм тут, в Україні, буде комфортно, безпечно. А земля — це, напевне, щось таке, що буде для нас цінністю завжди.
P.M.: Розкажіть, будь ласка, більше про те, як вимальовувалася робота над павільйоном. Як узагалі наша команда комунікувала з організаторами?
М. О.: Ми дали нашим (українським, — прим. ред.) кураторам дуже багато свободи, оскільки Борис Філоненко (Один із кураторів Українського павільйону на архітектурній бієнале у Венеції, до того — співкуратор українського павільйону на 59-ій міжнародній виставці сучасного мистецтва у Венеції у 2022 р. — Прим. ред.) вже працював на Мистецькій бієнале, Олексій Петров та Ірина Мірошникова теж були залучені. Вони знають майданчик і, відповідно, мають розуміння, що можна встигнути в такі стислі терміни.
Перші фото від кураторів з простору українського павільйону в Арсенале. Приміщення нагадує бомбосховище з дуже низькою стелею та підлогою, яку вкриває тканина
Вони запропонували концепцію, яка і мені, і колегам із міністерства здалася абсолютно reasonable. Після цього провели зустріч з архітектурною спільнотою, на якій представили цю концепцію. Ми не отримали повного негативу чи хейту і вирішили, що рухаємося з нею далі. Фактично ми дали нашим кураторам повну свободу і не втручаємося у творчий процес.
Для мене як для комісара все було з чистого аркуша: я не знала процедури, і ніхто мені не міг її пояснити
Для мене як для комісара все було з чистого аркуша: я не знала процедури, і ніхто мені не міг її пояснити. Це, власне, стало для мене особистим завданням: вибудувати алгоритм співпраці, і щоб майбутні команди чітко розуміли, з ким вони мають комунікувати, в які терміни, яку інформацію отримувати та надавати. Зараз це будується в режимі «на вчора», але за рахунок того, що є велика підтримка з боку команди бієнале, нам все вдається, і ми за це неймовірно вдячні.
P.M.: Ну і наостанок. Що з роботи, яка триває і ось-ось завершиться, відчувається як найскладніше, а що — як найцікавіше? Для вас особисто.
М. О.: Найцікавіше — те, що це абсолютно нова сфера для мене, і мені цікаво її глибше вивчати. Я львів’янка, виросла в місті, яке є однією з перлин української архітектури, і, звісно, це сформувало мої естетичні смаки. Але зараз мені більш цікаво дізнатися, як з’являються певні архітектурні стилі, з якими проблемами зіштовхуються архітектори, чому вони не можуть реалізовувати все те, що могли б реалізовувати сьогодні в Україні. Як ми можемо це змінити на державному рівні. Це те, що, напевне, найцікавіше.
Найскладніше — це терміни відкриття павільйону, в які ми маємо вкластися. Але, знову ж, у мене великий досвід організації заходів — це теж одна зі сфер моєї діяльності, і там часто таке трапляється. До того ж ми всі розуміємо, що насправді найважче сьогодні — нашим захисникам на фронті. Нам жалітись і скаржитись не варто.
Читайте також:
Венеційська бієнале оголосила учасників 18-ї архітектурної виставки
Україна на Milan Design Week 2023: дух української свободи в інсталяції CONTINUUM
