Громади виникають у місці об’єднання культури та відпочинку. Коли громади стають товариствами, утворюється селище. У цих реаліях ми живемо своїми прагненнями спільності.
Балкрішна Доши – лауреат Прітцкерівської премії 2018 року
Сталі міста подібні лісу: вони різноманітні та постійно зростають. У лісі кожна гілка, кожен стовбур, кожне дерево є унікальним, квітучим по-своєму. Але все пов’язано. Все в лісі грає свою роль у космічній симфонії – в місті також.
Місто теж є організмом, стабільним і рухливим, статичним та таким, що постійно трансформується. Люди є частиною його внутрішнього механізму, так само, як наші клітини є частиною нас. Вулиці виступають як судини, з’єднуючи нас з мережею життя, що подібна біологічно різноманітному лісу.
Тож чому ми не бачимо наші міста, наші села як біотехнологічні об’єкти? Чому ми не плануємо і не будуємо їх природними способами, які мали б відродити дух громади, дух позитивної культури співтворчості?
Згадайте про Джайпур, де у XVIII столітті Махараджа Савай Джай Сингх II правив Індією. Він уявляв місто як рай на землі. Зважаючи на клімат, що постійно змінюється, а також на рух сонця, пан Сінгх створив «Рожеве місто», побудоване навколо ремісничих гільдій та кластерів сталого кооперативного житла. Оскільки Джайпур культивує тіло, розум і дух, він процвітає соціально, економічно і культурно.
Джайпур (“Рожеве місто”) – столиця індійського штату Раджастхан, заснована в 1727 році
Хава-Махал – крило палацового комплексу в Джайпурі, побудоване з рожевого пісковика в формі вінця Крішни
Джайпур нагадує античну мандалу Васту-Пуруша – втілення філософії дизайну, яка спрямована на створення збалансованого та здорового середовища. Давня наука створення мандали сформувала більшість традиційних поселень Індії, де відбуваються сезонні заходи, такі як фестивалі та ярмарки. Мандала пристосовується до абсолютно різних клімату і місць, і, в свою чергу, надихає їх.
На жаль, ми згодом загубили цей духовний підхід до архітектури та дизайну, дотримуючись замість цього переважної планової моделі великих бюджетів, великомасштабних структур та ізольованої поведінки. Отже, наше житло стало відокремленим та фрагментарним, і ми не бачимо інфраструктури та життя міста в інтегрованому вигляді.
Проектувальні плани, засновані на принципах мандали Васту-Пуруша
Замість того, щоб будувати більше мегаструктур, які постійно споживають час, енергію та людські та природні ресурси, чи не краще нам слідувати більш природному, біологічному підходу до архітектури, яка сприятиме розвитку малих, але всеосяжних груп населених пунктів і, можливо, створить новий світ?
Ці менші поселення будуть стійкими та відтворюваними. Вони були б повні енергії та життєвої сили, але вони не виростуть за межі певного розміру. Вони матимуть ті самі переваги, що і біологічно різноманітна мережа.
Такі поселення не будуть споживати надмірно часу, енергії чи природних ресурсів. Мешканці матимуть глобальні навички та зможуть вести відповідний, повноцінний спосіб життя. Це, як наслідок, могло б допомогти врятувати нашу планету від нинішніх катастроф та розбіжностей, що викликають тривогу та сумніви щодо майбутнього.
Конструкція галереї в Ахмадабаді, побудована за проектом Балкрішни Доши, має дах з декількох куполів, які підтримують деревовидні колони
Часто в старовинних містах та містах, які є соціально, економічно та культурно добре згуртованими, нас вражає дивовижна, несподівана тиша та повільність життя. Наше бажання досягти та перемогти зникає, і ми починаємо міркувати про те, як природа з’єднує нас і як ми можемо ділитися і шанувати нашу внутрішню сутність.
На додаток до такого спокою подібні міста пробуджують в нас любов, співчуття і смирення. Щоб оживити місто, треба створювати скромні і ніжні зв’язки, які заохочують людей об’єднуватися, ділитися і відчувати себе частиною більшого порядку, частиною Матері-Землі.
Згідно зі стародавніми індійськими текстами, sthapati (архітектор, зодчий або планувальник) повинен знати про сталі цикли природи, дотримуватися законів часу та енергії, як це робить наша екосистема
Sthapati зобов’язаний об’єднати цей природний потік із життям мешканців. Цей метод взаємозалежного планування дозволяє проводити культурні заходи та соціальну інтеграцію. Така форма архітектури дає всім індивідуумам, незалежно від класу чи віросповідання, здатність поєднуватись з їх справжньою суттю.
Будівля студії Vastushilpa Consultants «Сангат»
Хіба не тому в японських будинках є невелике дерево бонсай, щоб нагадати мешканцям про їх зв’язок з вічною таємницею існування? Сьогодні, хоча ми пов’язані глобально, ми втрачаємо духовно. Прана – тонка енергія, яку можна тільки відчути, – це відсутня ланка, яка, якщо її розпалити, може знову оживити дух громади.
Чи не можемо ми застосовувати ці філософії планування в теперішньому – для створення в майбутньому міцного середовища позитивної культури на основі широкої співучасті?
Авторська стаття Балкрішни Доши, опублікована в NYT, 06.12.2018
