Визначати кольори для вашої ідеальної палітри можна завдяки двом помічникам від Sadolin. Перший — це, власне, сам мобільний застосунок Sadolin Visualizer App. Його можна встановити на системи IOS або Android. Серед функцій є можливість підібрати колір із фарб Sadolin, увімкнувши камеру і навівши її на обʼєкт, що вас цікавить. Завдяки спеціальному рухомому пензлику можна пальцем вказати на зображенні конкретний елемент, після чого застосунок визначить спеціальний код кольору і запропонує вам фарби з різних серій. Аналогічні маніпуляції можна виконувати зі вже збереженими на телефоні фотографіями.
Мобільний застосунок Sadolin Visualizer приміряє на стіну колір за допомогою технології доповненої реальності. Зображення: Sadolin
Другий помічник – це компактний пристрій для сканування кольору Color Sensor. Його принцип роботи той самий: потрібно прикласти сканер до поверхні стіни, меблів чи текстилю і він безпомилково визначить колір. Отримані дані відобразяться у заздалегідь встановленому застосунку Sadolin Professional Expert App. Всю інформацію можна зберігати і в подальшому формувати власну палітру.
Спеціальний компактний пристрій Color Sensor від Sadolin, який сканує колір будь-якої поверхні. Зображення: Sadolin
На зламі степу й моря
Якби Одеса була будинком, ви би зіткнулися з досвідом життя в комуналці. Через своє розташування Одеса стала точкою нашарування багатьох культур, які вплинули на її спосіб життя. Українські гагаузи, українські болгари, українські євреї та зрештою українці (вплив російського сліду тут розглядати не будемо, питання самої «російської культури» як явища потребує додаткових досліджень) — це лише короткий перелік національностей, які зробили свій внесок у колорит Одеси. Що ж стоїть за цим колоритом?
Фруктовий корпус одеського привозу. Автор зображення: Alex Levitsky & Dmitry Shamatazhi
Ви заходите на Привоз, який зустрічає вас червоним і жовтим кольорами прапора Одеси, а там вона — продавчиня ікри Світлана, зірка тік-току та інстаграму, яку знає місто. Ви говорите з нею декілька хвилин і розумієте, що без ікри ви звідси не підете. І таких харизматичних, як Світлана, на Привозі багато. Ви виходите з Привозу і сідаєте на 28-й трамвай, а там літня жіночка з яскраво-рожевим волоссям «читає моралі» хлопцеві, який одразу не поступився їй місцем. Ви плануєте заплатити за квиток, однак у цьому місті працює унікальна система, і до цього треба звикнути: гроші віддають водієві на виході. Виходите на кінцевій зупинці «Парк Шевченка» та проходите крізь яскравий парк атракціонів і багатостраждальну архітектурну пам’ятку — дачу Маразлі, яку активісти роками захищають від руйнування та забудови. Ви прямуєте до моря, і чим ближче ви до нього підходите, тим більше звуки, що вас оточують, нагадують клезмерський лад. Чорне море вражає величчю і засліплює очі синявою, а гарячий жовтий пісок трошки обпікає босі ноги. Цей пісок став своєрідним символом єднання, коли на початку повномасштабного вторгнення майже в кожного одесита були знайомі, які допомагали збирати його в мішки для барикад.
Воронцовський маяк на краю Карантинного молу в Одеському порту. Дежерело фото: port.odessa.ua
Історик і директор громадської організації «Суспільство та історична спадщина» Олександр Бабіч розповідає, якою є Одеса для нього:
«Одеса, як будь-яке місто світу, різна. Є історичний центр, є море і пляжі, є занедбані промислові зони, є тихі приватні квартали… Я завжди жив у центрі і милувався старими двориками й старими будівлями. Я люблю стару Одесу. При цьому я завжди радів південному темпераменту Одеси. Мені подобається її багатонаціональний калейдоскоп. Я люблю розповіді старих одеситів і в цей самий час знаходжу молодих, енергійних і талановитих хлопців і дівчат… Моя Одеса самобутня, різна і дуже сонячна».
Олександр Бабіч, історик і директор громадської організації «Суспільство та історична спадщина»
Саме в історичному центрі розташовані більшість «китів», на яких тримаються стереотипні уявлення про Одесу, тут і зароджуються головні місцеві легенди. Райони Таїрова, Хаджибейський (колишній Малиновський) та селище Котовського є осередками новітньої міфотворчості:
«Почніть із вигадки, що Одесу зробила Катерина (яка тільки підписала рескрипт про побудову портових гаваней у Хаджибеї), і далі до міфу про кримінальну столицю (де повністю міфологізовані до масштабів одеських національних героїв Мішка Япончик, Котовський, Сонька Золота Ручка тощо). Або згадайте стереотип про найтолерантніше місто — при цьому не забудьте страшні єврейські погроми, ненависть і зраду серед сусідів у період румунської окупації або неприйняття «понаєхавших» до останнього часу. Є більш дрібні легенди і стереотипи: від помилкових назв вулиць до стійких легенд про безкінечність одеських катакомб. Це дійсно тема для окремої великої статті», — розповідає Олександр Бабіч.
Майже ніхто не знає, що Одеса — місто свободи, і саме звідси вийшли найвпливовіші лідери національних визвольних рухів: грецького, болгарського, єврейського і українського
У грудні Одеса позбулася головного символу, що поєднував її з імперським минулим: «Памʼятник засновникам Одеси» на чолі з Катериною успішно демонтували з однієї з центральних площ міста. Однак саме про українське минуле цього міста ми знаємо дуже мало.
«Імперія і радянська влада 200 років нав’язували міф про походження Одеси від Катерини. Дуже мало уваги завжди приділялося українському складнику в історії міста. Про будь-якого бандита було написано статей більше, ніж про життя в Одесі Чикаленка, Довженка чи Лесі Українки. Тому дійсно зараз так важко сприймається Одеса суто українська. Але цей процес іде, і мене тішить, що при цьому не відбувається затирання французької, італійської, єврейської або грецької історії міста, — ділиться Олександр Бабіч, — абсолютно був забутий і зараз уже майже невідомий аспект, що Одеса насамперед — місто підприємців. Бо завжди одеситів подавали як дрібних шахраїв. А Одеса завжди вміла заробляти гроші в нормальному розумінні цього слова».
Тарутинський степ, об’єкт природно-заповідного фонду Одеської області. Джерело фото: SlowFood
Українського в минулому Одеси набагато більше, ніж здається. Ще коли фактично в цих диких пшенично-золотих степах правила Османська імперія, тут селилися козаки, які після програної Російській імперії Полтавської битви (1709 року) відступали на південь. Про їхнє життя до приходу імперії в 1794 році свідчить козацьке кладовище на Куяльницьких хуторах. Найдавніша могила тут датована 1791 роком. А вже нащадки тих самих козаків доклали зусиль до формування сучасного вигляду міста. Так, знаний архітектор Федір Нестурх (Нештурха), який працював головним архітектором Одеси з 1902 до 1920 року, спроєктував одну з найвідоміших одеських споруд — будівлю Одеської національної наукової бібліотеки.
Одеська національна наукова бібліотека ім. Горького. Джерело фото: wikipedia
Українського в минулому Одеси набагато більше, ніж здається
Щодо улюбленого місця, то пан Олександр називає Державний обласний архів, відомий як Бродська синагога, що є зразком готично-флорентійського стилю: «Там тихо. Там стоїть запах історії. Там зберігаються ті документи, що дають мені роботу як історику».
Магніт для творчих людей
Завдяки особливій романтиці Одеси тут народилося багато талантів. Ідеться навіть не про фактичне народження, а про вплив міста на формування особистості. Серед них — український художник і фотограф, який працює в напрямах концептуальної та мінімалістичної фотографії, — Олег Дімов.
Олег Дімов, український художник і фотограф
Його роботи є в колекціях Одеського національного художнього музею, Музею сучасного мистецтва Одеси, у приватних зібраннях в Україні, Німеччині, Франції. Він описує Одесу таким чином: «Моє місто сьогодні — це історія, яку створили різні люди. Безумовно, сама думка про те, що в Одесі є море, змінює твоє відчуття миттєво. Звичайно, історія та море — це метафізика».
Олег здобув профільну освіту в Одеському художньому училищі ім. Грекова: «Пам’ятаю, як майже 20 років тому, перед вступними іспитами, я мріяв стати студентом, щоб жити в цьому місті. Мені тоді це було так потрібно. Я був зовсім молодою людиною, і моє життя тільки починалося. Деяким людям південні міста допомагають перезапуститися. Мені Одеса допомогла вперше випробувати себе».
Персональний проєкт Олега Дімова «Portrait», 2019 рiк. Джерело фото: Щербенко Арт Центр
«Я став художником завдяки людям, які мене сформували. Завдяки друзям, які мене оточували, але разом із цим я завжди відчував якусь внутрішню інтуїтивну енергію, яка будувалась на відчутті самотності, і це я вже приніс із собою. Чи є Одеса магнітом для творчих людей̆? Безперечно, але кажуть, що тут не треба надовго затримуватися. Ця порада стосується будь-якого невеликого міста», — розповідає Олег Дімов.
На питання, що ж надихає митця, Олег відповідає так: «Як людина, яка працює з візуальним матеріалом, я реагую на лаконічність. У цьому сенсі прибережні зони міста або його передмість мені дають таку основу, яку я пізніше перетворюю на особисті висловлювання. Але те, що наповнює на рівні внутрішнього діалогу, є в серці міста. Дуже тонка, але при цьому така помітна енергія старої архітектури, яка пов’язує мене з її історією. Ці почуття іноді просто переповнюють мене».
Персональний проєкт Олега Дімова «Portrait», 2019 рiк.
Джерело фото: Щербенко Арт Центр
Дуже теплі почуття викликає Одеса в архітектора, заступника голови ГО «Асоціація архітекторів Одеси» Миколи Чепелєва. Для нього Одеса — «як людина, яку кохаєш, — різна в часі та настрої. Але саме та — єдина й неповторна». Він згадує приємні серцю спогади, пов’язані з містом:
Микола Чепелєв, архітектор, заступник голови ГО «Асоціація архітекторів Одеси»
«Дорогі місця — це про спогади. Дуже локальні, невідомі іншим. Нічна вулиця Ковальська, якою гуляв із донькою у візку. Двори житлового масиву, повні снігу, на дванадцять років раніше, коли у візку був син. Світанок влітку на Пушкінській, де жодної людини — тільки я та місто. Таких спогадів і місць багато».
Микола Чепелєв шукає творче натхнення трохи за межами міста. Степ або море — це місця, де можна побачити обрій та відчути власні думки вдалині від шумних вулиць. Архітектор припускає, що пов’язав би своє життя з архітектурою і без впливу Одеси, але присутність останнього не заперечує: «Вплив Одеси неабиякий: місто виховує повагу до історичного середовища, спільнот, людей. Вчить бачити цінність у деталях, за шарами декорацій — сховані перлини».
Одна з головних вулиць історичного центру Одеси — вулиця Пушкінська. Фото: відкриті джерела
Який колір має Одеса?
«По-перше, це природні кольори матеріалів, з яких побудована історична частина міста. Сторічний черепашник — світлий жовто-сірий, бруківка та лавове каміння — темний сірий, із бірюзою (чомусь) у глибині кольору. Трішки теракоти — з гранітних і цегляних елементів. Вигорілі жовтий, помаранчевий, вохра — це фасади старих втомлених будівель», — Микола Чепелєв.
Одеський національний академічний театр опери та балету — архітектурний шедевр Фельнера і Гельмера.Джерело фото: wikiway + фарба Sadolin під кодом (F0.25.60)
Сонячною Одесу можна назвати не лише за кількість погожих днів у році, але й за багато жовтого кольору та його відтінків в архітектурі. Всім відома будівля Одеської опери і балету кольору крем-брюле, яка вже стала візитівкою міста, приховує всередині багато цікавого. Якщо є хтось, кого екстер’єр опери залишає байдужим, то зайшовши всередину — шансів жодних. Зала для глядачів прикрашена орнаментами, оздобленими сусальним золотом, бронзовими канделябрами, витонченою ліпниною, і поєднується це все з багряною оксамитовою завісою. У цьому місці сонце ніби заходить за обрій, поступаючись сценою вечірнім виставам.
Глядацька зала Одеського оперного театру з традиційною для таких споруд червоно-золотою колористикою. Джерело фото: wikiway + фарба Sadolin під кодом (B7.53.22)
Якщо спуститися від театру вулицею Ланжеронівською, ви натрапите на Одеський археологічний музей, до речі, найстаріший в Україні. Його сонячно-жовті стіни приховують багато старожитностей. Ще більше історій пам’ятають сходи біля входу до музею: бо хто з одеських студентом не сидів під портиком Археології?
Одеський археологічний музей на вулиці Ланжеронівській, спроєктований польським архітектором Феліксом Гонсіоровським. Фото: відкриті джерела + фарба Sadolin під кодом (F6.24.83)
А на фасаді палацу Потоцьких піщано-жовтий гармонійно поєднується з глибоким кольором червоної теракоти. Схожий відтінок ми можемо побачити на еклектичній будівлі приватної картинної галереї Толстого, в якій зараз розташований Будинок вчених. Щоправда, тут кольорова гама більш драматична — нижній поверх оздоблений могутнім темно-сірим кам’яним рустом.
Одна з найперших визначних пам’яток архітектури в Одесі — палац Потоцьких, нині Одеський національний художній музей. Джерело фото: Alex Levitsky & Dmitry Shamatazhi + фарба Sadolin під кодом (C5.39.34)
Якщо прогулюватися згаданою Миколою Чепелєвим вулицею Ковальською і опустити голову додолу, то під ногами дорога встелена бруківкою з гранітно-сірого чарнокоту, який видобували в позаминулому столітті з кар’єрів біля річки Буг. Цей камінь можна побачити на багатьох вулицях історичного центру. Він нагадує про індустріалізацію міста та про розвиток його «артерій».
«І, звісно, кольори моря: від похмурого сіро-синього до лазурового», — Микола Чепелєв
Фотограф Олег Дімов також виділяє синій. Коли перед твоїми очима розгортається величезне Чорне море, важко ігнорувати очевидну асоціацію із синім кольором та десятками його відтінків, що перекочували на фасади одеських будівель. Варто лише поглянути на палац Абази, в якому розташований Одеський музей західного і східного мистецтва, і бачиш лазурове травневе море, ще не розбурхане тисячами відпочивальників.
Витончений двоколірний палац Абази на вулиці Пушкінській, який функціонує як Музей західного і східного мистецтва. Фото: відкриті джерела + фарба Sadolin під кодом (Q7.15.76)
Або впізнаєш сіро-синій відтінок настороженого перед грозою моря на стінах прибуткового будинку Григорʼєвої на розі вулиць Ланжеронівської та Катерининської. Напрочуд яскравим і виразним є нещодавно відреставрований будинок Руссова в репрезентативній частині міста. До ремонту на нього важко було дивитися без болю, однак зараз оновлений аквамариновий фасад виділяє його серед інших споруд.
Пам’ятка архітектури регіонального значення — будинок Руссова, нещодавно відреставрований. Джерело фото: Одеська міська рада + фарба Sadolin під кодом (J9.19.80)
Олександр Бабіч називає Одесу найбільш жовто-блакитним містом країни. Тут зіграла роль насамперед природа: «Це жовтий і блакитний. Жовтий — це колір літнього сонця. Колір степу навколо міста. І колір пилу, який гуляє по розпеченій влітку Одесі. Блакитний — це колір неба й моря. Одеса по суті своїй — найбільш жовто-блакитне місто України».
Вплив Одеси неабиякий – місто виховує повагу до історичного середовища, спільнот, людей. Вчить бачити цінність в деталях, за шарами декорацій – сховані перлини
Одеський морський вокзал на території Нового молу - місце, де до повномасштабної війни пришвартовувались різноманітні судна. Джерело фото: Sergei Phil
З 24 лютого 2022 року в палітрі Одеси, як і у всіх містах України, виник іще один колір: іржаво-коричневий колір протитанкових їжаків, які заповнили весь периметр від Приморського бульвару до Дерибасівської, з’явилися на всіх блокпостах на в’їзді до міста. Це колір відчайдушного єднання колись абсолютно незнайомих один одному людей, які збирали по всьому місту металобрухт і привозили його до слюсарів. І хоча багато де їжаків уже прибрали, але все ще є місця, які нагадують про українську людяність і що росія — держава-терорист.
Протитанкові їжаки, встановлені на вулиці Дерибасівській на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну 2022 року. Джерело фото: Nacho Doce (Reuters)
Виклики війни
Про майбутнє міста наразі говорити важко всім. Якщо на початку весни в Одесі було більш-менш спокійно, то в травні продовжилися посилені обстріли. Прильоти від калібрів і шахедів забрали життя цивільних. Загальний емоційний стан усього міста більше схожий на гойдалки: ось ти радієш сонячному дню і йдеш на «Орфея та Еврідіку» в оперний, а в цю ж ніч ледь вгамовуєш нерви від жахливих звуків російських ракет, що літають над твоїм будинком. Але одесити намагаються мислити оптимістично і навіть жартувати.
«Одеса тримається — куди вона дінеться», — Микола Чепелєв
Культурне життя міста не зупинилося, і в Одесі за період повномасштабної війни запустили деякі локальні круті проєкти. Зокрема, зародився справжній український стендап від об’єднання «Вирій». Молоді люди не лише жартують про особисті переживання українською, а ще й намагаються займатися просвітницькою діяльністю.
Молоде об’єднання одеських стендап-коміків «Вирій». Джерело фото: Кирило Осадчий
«Після повномасштабного вторгнення росії на територію України про стадії трансформації будь-якого міста, зокрема й Одеси, можна довго говорити. Сьогодні, незважаючи на те, що ритм життя намагається стабілізуватися, місто залишається спустошеним. Гадаю, воно підтягнулося до тієї візуальної естетики, з якою я працюю близько 10 років, але, кажучи про це, я не хочу акцентувати на тому, що моє мистецтво має передбачуваний характер. Мені подобається ідея, що мистецтво є тим інструментом, за допомогою якого формується світ. Чи може естетика порожнечі допомогти людині щось зрозуміти? Точної відповіді на це я не маю», — коментує Олег Дімов.
Олег виділяє роботу Одеського національного художнього музею. Рівень організації його праці значно виріс. Музей почав активно вести свої соцмережі та ділитися мистецтвом у цій площині. Також під його егідою об’єдналися багато українських митців, творчість яких переосмислює і війну також.
Проєкт Стаса Жалобнюка «Black Sea» у розрізі виставок Одеського національного художнього музею «Мови війни» про досвід українців від початку вторгнення рф на територію України. Джерело фото: OFAM
Головна зміна, яка відбулася в Одесі, — це зміна в її людях. Усе більше одеситів починають цікавитися своєю історією та ідентичністю, все більше чути українську мову на вулицях, хоча роботи ще немало, все більше починають шукати нові сенси. Молодь охоче асоціює себе з новими героями української історії, а епоха Мішки Япончика потроху минає. І хоча росіяни тимчасово позбавили мешканців міста Чорного моря, його синь продовжує надихати на творчість і надалі.
