«Пам’ять — це не про минуле, пам’ять — це про майбутнє». Але хто має вирішувати, яким буде обличчя цієї пам’яті: громада, митці чи влада? Дискусійна панель «Пам’ять без постаменту: простір як носій свідчення» зачепила найдражливіші сюжети української меморіалізації: пам’ятники, які зводять в обхід конкурсів, травму, що стає мистецьким висловлюванням, і межу між свідченням та самовіктимізацією.
Дискутували ті, хто творить нову мову української меморіалізації: Тетяна Філевська, заступниця міністра культури України; Микола Каблука, співавтор меморіалу «Хрест Героїв», митець і світловий дизайнер, засновник і артдиректор компанії Expolight; Андрій Вавриш, керівник SAGA Development, і Анна Куценко, координаторка проєкту «Місця пам’яті» (Міністерство розвитку громад та територій; після реорганізації — Міністерство у справах громад, територій та ВПО). Відеозверненням до розмови долучилася Жанна Кадирова, авторка скульптури «Оригамі Олень», представленої в межах проєкту «Гарантії безпеки» в Національному павільйоні України на 61-й Венеційській бієнале. За модерації Костянтина Ковшевацького, головного редактора PRAGMATIKA.MEDIA, спікери відверто обговорили конфлікти навколо конкретних меморіалів, а також спробували окреслити межу, де рішення про пам’ять залишається компетенцією громади, а де — фахової експертизи.
Право на пам’ять: чому ми говоримо про майбутнє
Захід відкрила промова заступниці міністра культури України Тетяни Філевської. Символічно, що за кілька годин до початку панелі Верховна Рада ухвалила закон «Про Український національний пантеон». «У нас буде місце, де фізично сконцентрується українська пам’ять — у знакових постатях і подіях від найдавнішої історії до сьогодення», — зазначила чиновниця.
На думку Тетяни Філевської, пам’ять потрібна насамперед майбутнім поколінням. «Пам’ять — це не про минуле, пам’ять — це про майбутнє, тому що ми сьогодні вирішуємо, якою Україну будуть знати наші правнуки, які постаті, імена та події вони вважатимуть важливими». Саме тому, переконана спікерка, вже сьогодні необхідно визначати, якою буде культура пам’яті та яким чином держава, громади й митці мають спільно формувати місця пам’яті.
«Пам’ять — це не про минуле, пам’ять — це про майбутнє, тому що ми сьогодні вирішуємо, якою Україну будуть знати майбутні покоління, які постаті, імена та події вони вважатимуть важливими і про які вони будуть пам’ятати», — Тетяна Філевська
Заступниця міністра культури України Тетяна Філевська під час промови. Фото: Максим Дробіненко
Скульптура-безхатько як нагадування про відповідальність
Про те, як війна змінює саму природу мистецького твору, у відеозверненні розповіла художниця Жанна Кадирова. Її скульптура «Оригамі Олень», установлена 2019 року в Покровську на місці демонтованого радянського військового літака, замислювалася як постійний об’єкт у міському просторі. Однак у 2024 році через наближення фронту її довелося евакуювати.
Відтоді, зазначила художниця, «Олень» перетворився на своєрідну «скульптуру-безхатька». Представляючи Україну на Венеційській бієнале в проєкті «Гарантії безпеки», він став символом зруйнованого Покровська — і мільйонів українців, які втратили дім. «Ми отримали знищене місто Покровськ і скульптуру-безхатька, яка поневіряється світом, як мільйони українців», — провела аналогію Жанна Кадирова.
Відеозвернення Жанни Кадирової. Фото: Юрій Ферендович
Саме ця історія стала приводом для наступного запитання модератора дискусії Костянтина Ковшевацького до Тетяни Філевської: чи не виникає ризик, що національна травма перетворюється на музейний експонат, і де проходить межа між свідченням та самовіктимізацією?
На думку Тетяни Філевської, травму неможливо викреслити з колективного досвіду, однак її можна переосмислити. Вона назвала історію «Оригамі Оленя» прикладом того, як мистецтво говорить зі світом про відповідальність за війну в Україні: фіксує втрату й водночас формує простір для осмислення. «Це чудовий спосіб говорити, рефлексувати, усвідомлювати, нагадувати про відповідальність і, власне, закликати до цієї відповідальності».
Світло, що формує простір та емоцію: Микола Каблука про світлові майстер-плани
Пошук цього «простору для осмислення» в самій тканині міста став темою доповіді Миколи Каблуки «Світловий майстер-план як стратегія розвитку міста». Фахівець звернувся до архітектурної та девелоперської спільнот: «Крім архітектурних майстер-планів, кожному місту потрібен світловий майстер-план». За 25 років у професії світловий дизайнер переконався: освітлення має підпорядковуватися тим самим глобальним принципам, що й забудова. Подібного документа, зізнався він, дуже бракує сучасному нічному Києву. Перші практичні кроки в цьому напрямку команда Expolight уже зробила, провівши профільні воркшопи в Дніпрі та Львові, де разом із місцевою владою й архітекторами напрацьовувалися стандарти для нічних міст.
Світло, пояснив Микола Каблука, не зводиться до утилітарної функції: «щоб не спіткнутися, щоб прочитати». Це емоційний і навіть терапевтичний елемент. Як приклад — сад на території ВДНГ, задуманий як воркшоп-простір для поранених військових. «Парк, що висмоктує негатив, висмоктує стрес від нічних обстрілів у киян. Коротка 10-хвилинна прогулянка цим парком балансує, занурює людину в правильний емоційний стан», — розповів світлодизайнер. Дерева в саду підсвічені так, щоб вони ніби «дихали»: світло навколо людини повільно вібрує й розгорається на різних відстанях, забираючи увагу з неї самої. Ця філософія — простір, що працює через світло на емоційному рівні, — найповніше втілилася в проєкті Миколи Каблуки — меморіалі «Хрест Героїв» у Вишгороді..
Презентація Миколи Каблуки «Світловий майстер-план як стратегія розвитку міста». Фото: Юрій Ферендович
Матеріалізована пам’ять: яким може бути сучасний меморіал
Одним із центральних кейсів дискусії став меморіал «Хрест Героїв» у Вишгороді, про який PRAGMATIKA.MEDIA вже детально розповідала в матеріалі «Світло всередині “Хреста Героїв”: тим, хто пішов у засвіти, присвячується». Цього разу його співавтори Микола Каблука та Андрій Вавриш лишили історію створення за дужками й говорили про принципи, які можуть визначати сучасну українську меморіальну архітектуру.
За словами Миколи Каблуки, головним викликом було створити простір, який допомагає людині прожити втрату, — замість монумента, який це відчуття лише підсилює. Тому автори мусили уникнути двох крайнощів — і надмірної похмурості, і легковажності. Рішенням стала дзеркальна тривимірна контрформа хреста, до якої людина не підходить, як до звичного монумента, а входить усередину. «Ключовий символізм, який я тут вкладав, — це відчуття, що ти розділяєш той хрест, який нам випала доля нести під час цієї війни», — пояснив архітектор. Він додав, що весь наратив війни для нього — це боротьба світла проти темряви. За його словами, «світло здається вразливим», але саме тому воно важливе.
«Ключовий символізм, який я тут вкладав, — це відчуття, що ти розділяєш той хрест, який нам випала доля нести під час цієї війни», — Микола Каблука про «Хрест Героїв»
Монумент поєднує технологію й символізм: він відлитий із бетону, а залиті всередину світловоди та дзеркальні поверхні розмножують точки світла до нескінченності, занурюючи людину в центр цієї динамічної системи. За задумом Миколи Каблуки, світло, що то пригасає, то розгорається довкола, уособлює взаємопідтримку в найважчі миті та світло душ загиблих, які «захищали світло і стали світлом». Важливою складовою частиною пам’ятника став і його аудіопростір — «голос матері-України», зібраний із польових записів природи різних регіонів: від степів Донеччини й моря Маріуполя до Карпатських гір. Цей синтез світла та звуку покликаний давати людині внутрішній ресурс — огортати повагою й відчуттям зв’язку з батьківщиною.
Микола Каблука презентує «Хрест Героїв». Фото: Максим Дробіненко
Андрій Вавриш розповів про зворотний бік цієї історії: проти встановлення меморіалу виступила спільнота матерів і дружин загиблих із 2014 року, яка не визнавала першості нових родин, а також мистецтвознавці, які критикували сам підхід до реалізації. Щодо останніх спікер зізнався: «Я розумію, що вони мали рацію. Сама по собі ідея реалізувати меморіал у такий спосіб, я вважаю, була надзвичайно неправильною, але в той момент це було необхідно. Час показав, що такий підхід себе виправдав, але я знаю, що так робити не можна».
Вавриш згадав і розмову з Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом, який освячував меморіал. За словами Вавриша, того дня предстоятелеві нездужалося, і він до останнього вагався, чи приїхати. Зрештою навідався, а після церемонії зізнався: «Це вічна історія. Коли хрест десь відкриваєш, завжди страсті, але коли відкрив — усе відпускає».
Саме ця неоднозначність і вивела дискусію на головне питання: хто має право визначати, яким буде сучасний український меморіал — громада, професійне журі чи держава?
Глядачі дивляться презентацію «Хреста Героїв». Фото: Юрій Ферендович
Від нової типології монумента розмова перейшла до цифрових інструментів пам’яті — проєкту «Місця пам’яті», який координує Анна Куценко. Про цей проєкт докладно PRAGMATIKA.MEDIA писала раніше в статті «Топологія травми. Уроки та досвід меморіалізації війни в громадах Ірпеня та Бучі». Роботу почали одразу після деокупації Київщини: вже в квітні 2022 року оцифрували Ірпінь, Бучу й Бородянку — громади, де точилися бої. Новим для команди інструментом стали доповнена й віртуальна реальність. Головний принцип, наголосила Куценко, — не нав’язувати вшанування згори: «Місця пам’яті виникають на запит громад і на запит родин, які проживають у цих громадах».
«Місця пам’яті виникають на запит громад і на запит родин, які проживають у цих громадах», — Анна Куценко
Складним досвідом став Мощун, де в березні 2022 року точилися вирішальні бої за Київ. Команда зібрала свідчення 130 родин загиблих і зняла про кожного з полеглих короткий відеофільм. Анна Куценко визнала: робота з родинами непроста, «але потрібна, бо якщо ми будемо уникати складних розмов, то місця пам’яті з’являтимуться хаотично, і рано чи пізно ми з ними не впораємося». Через це команда звіряє свідчення з військовими та архівами, адже, за словами спікерки, пам’ять може спотворювати чи перебільшувати події. Окремо вона згадала спільний із Миколою Каблукою об’єкт «Дорога життя» в Ірпені, який став не просто місцем вшанування пам’яті загиблих, а й місцем надії. Ризикованим кроком була гейміфікація — оцифрована військова форма й зброя, яку відвідувачі можуть «приміряти». Анна Куценко вважає, що важливо не лише вшановувати пам’ять, а й «донести, що кожне місце пам’яті — це про історію і про героїзм».
Координаторка проєкту «Місця пам’яті» Анна Куценко. Фото: Юрій Ферендович
Хто має вирішувати, як вшановувати пам’ять?
Від розмови про окремі меморіали дискусія перейшла до ширшого питання: хто має право визначати, яким буде простір пам’яті? Поштовхом стала згадка модератора Костянтина Ковшевацького про нещодавно відкриту Алею Героїв у Деснянському районі Києва. Її композиція — однакові меморіальні стели, встановлені на металевих палях, — викликала суперечки в професійному середовищі й стала прикладом того, наскільки по-різному суспільство оцінює сучасні меморіальні рішення.
У відповідь Андрій Вавриш згадав історію «Хреста Героїв» у Вишгороді. За його словами, проєкт також намагалися зупинити представники місцевої влади, хоча його ініціювали церква та громада. «Настільки неадекватним є сприйняття з боку представників влади можливості впливати на меморіалізацію», — сказав він. На думку Вавриша, коли художні рішення підміняються адміністративними, результатом нерідко стають типові меморіальні конструкції замість осмислених громадських просторів.
Розпал дискусії: хто вирішує, як вшановувати пам’ять? Фото: Юрій Ферендович
Модератор поставив закономірне питання: тож хто повинен вирішувати, який вигляд матиме сучасний український меморіал? Анна Куценко вважає: громада через робочу групу з представниками родин, але в межах розроблених методичних рекомендацій. Утім, вона одразу ж розповіла про випадок, коли після всіх етапів погодження одна людина на фінальній презентації сказала, що не дозволить, — і проєкт зупинили. «Я досі шкодую, що ми десь не наполягли», — визнала вона.
Андрій Вавриш висловився різкіше: «Треба унеможливити втручання чиновника в цей процес. Це найголовніше, що потрібно зробити». Тетяна Філевська вважає інакше: «Представники влади вповноважені втручатися в процес, і я думаю, що це обов’язкова частина». Водночас, зазначила Філевська, Україна — демократична держава: «демократія — це завжди довго й дорого», але це неминуча ціна. На думку спікерки, важливо залучати широке коло людей: громадськість, владу, експертне середовище — як істориків і археологів, так і митців, що визначають естетику місць. «Якщо ми говоримо про пам’ять як загалом про ширше розуміння спадщини, то це не перелік об’єктів і не перелік якихось подій чи імен. Це завжди вибір, а вибір — це завжди про відповідальність. І наша відповідальність як демократії — в тому, щоб, власне, домовитись про рішення щодо цих питань», — підсумувала Тетяна Філевська.
«Якщо ми говоримо про пам’ять як загалом про ширше розуміння спадщини, то це не перелік об’єктів і не перелік якихось подій чи імен. Це завжди вибір, а вибір — це завжди про відповідальність. І наша відповідальність як демократії — в тому, щоб, власне, домовитись про рішення щодо цих питань», — Тетяна Філевська
У цю мить втрутився Костянтин Колесніков, представник Національної спілки архітекторів України (НСАУ), який висловив позицію спілки. Питання «хто вирішує?» вже піднімалося з головою Київської організації НСАУ Вадимом Жежеріним, насамперед щодо пам’ятника навпроти Бессарабського ринку. Позицію НСАУ пан Костянтин сформулював так: «Публічне обговорення — так, демократичне, так, довге. Потім воно лягає в завдання на конкурс і проходить конкурс. Конкурси обов’язкові, їхнє проведення навіть законодавчо закріплене».
Зал під час дискусії. Фото: Максим Дробіненко
Цю думку Андрій Вавриш розвинув, окресливши межі компетенції влади. Визначення методології культурної спадщини — повноваження національної влади, погодився спікер. Але ухвалення рішення про конкретний об’єкт має належати фахівцям: «Журі ухвалює рішення, що таке належний і неналежний об’єкт. Не громада». Найбільшою проблемою він назвав пряме втручання чиновників у фінансування — коли гроші дають чи не дають залежно від того, чий це проєкт: «Давайте чесно називати це шантажем. Це не політика, це корупція, політична корупція». За приклад він узяв згадану модератором Алею Героїв у Деснянському районі й додав, що є «сотні Троєщин по всій країні», де чиновник обирає проєкт, а журі існує лише формально.
Тетяна Філевська підсумувала коротко: відповідальність за прозорість і фаховість процедур лежить саме на експертному середовищі — істориках, архітекторах, митцях. Водночас роль Міністерства культури зараз полягає у відновленні практики конкурсів, зокрема на керівників закладів культури.
Учасники дискусії Андрій Вавриш, Тетяна Філевська, Анна Куценко, Микола Каблука й модератор Костянтин Ковшевацький. Фото: Максим Дробіненко
Простір як носій пам’яті: дискусія, що не припиняється
«Ми дійшли до обнулення наших таймерів, — зізнався Костянтин Ковшевацький. — Я хотів ще поставити кілька загальних питань про те, якими не мають бути пам’ятники повоєнної України, але думаю, що ми це зробимо вже на платформі PRAGMATIKA.MEDIA». І все ж за годину учасники встигли зійтися в головному: ніхто не може одноосібно вирішувати, якою буде наша пам’ять. Рішення має прийматися колективно — через процедури із залученням громади та конкурси, навіть якщо це довше й дорожче. Історія «Хреста Героїв» прозвучала як випадок, коли суперечлива процедура все-таки дала сильний результат. Але саме винятковість цього кейсу й підкреслює потребу в чітких правилах: щасливий збіг обставин — не метод.
