Панельна дискусія «Інтер’єр: як змінився запит клієнта», що відбулась у рамках Архітектурного MeetUp’у, виявила ще один важливий аспект: війна не просто додала пункти в бриф, а змінила саму логіку того, як проєктується простір, і частина цих змін, судячи з усього, залишиться з індустрією надовго.
Безпечна кімната без вікон, яку треба зробити придатною для життя; нижні поверхи замість панорамних видів; генератор і сейф, яким потрібне своє місце в плануванні; суворі вимоги до акустики та інший підхід до вибору матеріалів — нові запити та вподобання дедалі частіше визначають, яким має бути житло в Україні. Саме про це дискутували Антон Вергун, співзасновник і провідний архітектор SHOVK Studio; Слава Балбек, CEO balbek bureau; Олександр Матюха, керівник відділу дизайну компанії «Інтергал-Буд» і співзасновник MATYUKHAS.BUREAU; Володимир Коростильов, співвласник компанії ELIO HOME, та Олександр Босенко, засновник і головний архітектор AIIX STUDIO.
Чому одні простори забуваються, а інші стають легендами? Роль мистецтва у створенні ідентичності місця
Вечір відкрила лекція Дмитра Доценка, СЕО Vivid Fusion, художника, дослідника сучасного мистецтва та докторанта Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Він запропонував замислитися над питанням, яке здається простим лише на перший погляд: чому одні простори залишаються в пам’яті на роки, а інші забуваються майже одразу після відвідування?
Дмитро Доценко, СЕО Vivid Fusion, художник, дослідник сучасного мистецтва та докторант Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Фото: Максим Дробіненко
«Якщо простір запам’ятовується, то навряд чи це завдяки кольору оббивки меблів чи облицюванню стін. Це швидше відчуття, яке ми переживаємо під час взаємодії з простором, певний настрій і те, що зробило це місце унікальним», — зазначив Дмитро. За його словами, сьогодні якісні матеріали, технології та функціональні рішення стали радше базовою вимогою, ніж конкурентною перевагою: «Функції та матеріали не визначають враження від простору. Вони можуть допомогти створити окремі важливі елементи, але саме їхня сукупність формує те, що ми запам’ятовуємо».
Саме тому, переконаний Дмитро, мистецтво варто розглядати не як фінальний декоративний штрих, а як один із повноцінних інструментів архітектурного проєкту: «Якщо закладати мистецтво вже на етапі дизайнерського чи архітектурного проєкту, воно перестає бути вторинним елементом і стає тим, що формує унікальний досвід, інтегрований у задум архітектора чи дизайнера».
Дмитро Доценко читає лекцію про роль мистецтва в архітектурному проєкті. Фото: Максим Дробіненко
Ця ідея лежить в основі роботи Vivid Fusion, платформи, що створює авторські артпринти у співпраці з художниками, забезпечуючи дотримання авторських прав і виплату роялті. Водночас, наголошує Дмитро, твір мистецтва виконує різні функції залежно від простору: може стати домінантою в лобі, задавати ритм у коридорі, формувати галерейну стіну чи працювати на загальну атмосферу інтер’єру.
Окрему увагу доповідач приділив українському контекстові: «В Україні ми сьогодні живемо в унікальний момент, коли заново відкриваємо для себе власну культурну ідентичність, і образотворче мистецтво є чи не найголовнішим інструментом, який допомагає її виразити». Як приклад він навів реалізований Vivid Fusion проєкт у EUNITED Digital Hub (UNIT.City), де мистецьке панно стало не декоративним елементом, а важливою частиною айдентики простору.
Учасники панельної дискусії «Інтер’єр: як змінився запит клієнта». Фото: Максим Дробіненко
Автономність — пункт ТЗ, який уже не викреслити
Від розмови про мистецтво як інструмент формування ідентичності простору учасники перейшли до питання, як змінилися самі принципи його проєктування. «Без терапевтичних обіцянок, тільки практика!» — саме так модераторка Анаіт Данієлян, засновниця та головна архітекторка Danielian Bureau, задала тон годинній розмові, що об’єднала п’ятьох архітекторів і дизайнерів, які щодня перетворюють технічне завдання клієнта на простір, у якому той житиме роками. Йшлося не про психологію чи «лікування простором», а про цілком практичне питання: які вимоги, продиктовані війною, вже стали новою нормою проєктування. Відкриваючи дискусію, Анаіт Данієлян запропонувала кожному назвати одну таку зміну. Відповідь, яка прозвучала майже одностайно, — автономність.
Анаіт Данієлян, засновниця та головна архітекторка Danielian Bureau, модераторка дискусії. Фото: Максим Дробіненко
«Мені здається, автономність — 100%. Люди не зможуть від цього відмовитися. Автономність, енергонезалежність. Ці технології потрібно вписувати певним чином в інтер’єр. Не дуже добре, коли EcoFlow стоїть, підключений через 300 кабелів. Якщо люди оплачують ремонт, вони хочуть, щоб усе було вбудовано й облаштовано», — наголосив Олександр Матюха, керівник відділу дизайну компанії «Інтергал-Буд» і співзасновник MATYUKHAS.BUREAU.
Олександр Матюха, керівник відділу дизайну компанії «Інтергал-Буд» і співзасновник MATYUKHAS.BUREAU. Фото: Максим Дробіненко
Антон Вергун, співзасновник і провідний архітектор SHOVK Studio, розширив цю тезу. На його думку, автономність сьогодні — це вже не лише резервне живлення, а й загалом принцип дублювання критично важливих систем. Навіть після завершення війни потреба в такій стійкості нікуди не зникне: її диктуватимуть і природні катаклізми, і загальна готовність будинку до кризових ситуацій.
Антон Вергун, співзасновник і провідний архітектор SHOVK Studio. Фото: Максим Дробіненко
Гнучкість замість одного жорсткого сценарію
Наскрізною темою стала відмова від проєктування «під один сценарій життя». CEO balbek bureau Слава Балбек сформулював це як окремий, самостійний пункт ТЗ: «Я б додав сценарії використання простору. Життя настільки швидко змінюється — ти проєктуєш для подружньої пари, а потім формат життя вже інший. Або комерційний простір, який був квітковою крамницею, стає кафе. Цікаво проєктувати з думкою про майбутнє приміщення — тоді ти вже закладаєш різні нашарування й маєш власний сценарій розвитку. Дуже часто цього не вистачає».
За словами архітектора, ідея проєктувати із запасом на майбутні зміни існувала й раніше, але війна перевела її з категорії побажань у категорію обов’язкових вимог. «Було б класно, якби в ТЗ одразу закладали: ми хочемо так, але ось альтернатива для проєктанта. Тоді простір стає набагато цікавішим, бо в ньому з’являється масштабування сценаріїв використання».
Олександр Босенко, засновник і головний архітектор AIIX STUDIO; Антон Вергун, співзасновник і провідний архітектор SHOVK Studio; Слава Балбек, CEO balbek bureau. Фото: Максим Дробіненко
Цю думку підхопили й інші спікери. Олександр Матюха зауважив, що прискорення життя і потреба швидко ухвалювати рішення також є прямим наслідком війни: «Гнучкість всередині проєкту теж зумовлена тим, що ми є поколінням сучасної війни».
Олександр Босенко запропонував подивитися на проблему ширше. Він зазначає, що потреба проєктувати простір, здатний до трансформації, стала очевидною ще під час пандемії COVID-19, а війна лише остаточно закріпила цей підхід.
Олександр Босенко бере слово в дискусії. Фото: Максим Дробіненко
«Не так давно у нас був COVID, який теж дуже сильно вплинув на суспільні простори. Ми почали від них відмовлятися, трансформувати в щось нове. Тому так вийшло не лише через війну, це має бути базою для архітектури: простір, який ти створюєш не на короткий період, а на роки, має пережити всі ситуації, які нас накривають. Мобільність — це не побажання клієнта, це обов’язкова база проєкту», — поділився досвідом засновник і головний архітектор AIIX STUDIO.
Водночас фахівці підкреслюють важливість власної думки й бачення у формуванні ТЗ, адже саме архітектори та проєктанти з досвідом можуть підсвітити певні проблеми, які не завжди є очевидними для замовника. «Якщо чогось нема в ТЗ, що ми вважаємо важливим, — ми пропонуємо це клієнтові, бо клієнт не завжди розуміє, що саме йому потрібно і як усе працює в проєкті», — підсумував Антон Вергун.
Слухачі панельної дискусії «Інтер’єр: як змінився запит клієнта». Фото: Максим Дробіненко
Укриття, безпека та психологія простору: досвід balbek bureau
Після розмови про автономність дискусія закономірно перейшла до ще однієї теми, яка за останні роки стала невід’ємною частиною архітектурного проєктування, — безпеки. Саме це питання модераторка адресувала Славі Балбеку, чиє бюро вже кілька років системно працює над проєктами цивільних укриттів і дослідженнями цієї сфери.
За словами спікера, сьогодні безпека перестала бути окремою вимогою чи додатковою опцією, вона інтегрувалася у звичний набір критеріїв якісного простору нарівні з інклюзивністю, енергонезалежністю чи комфортним мікрокліматом. Замовники все частіше очікують, що будівля буде захищеною, матиме резервні системи живлення, вентиляції та освітлення, а ці рішення закладатимуться в проєкт ще на старті. «Для замовників це так само природно, як енергонезалежність, інклюзивність і доступність: важливо, щоб простір був безпечним, захищеним, з альтернативним живленням, правильним повітрям і освітленням», — каже CEO balbek bureau.
Слава Балбек розповідає про безпеку як базовий критерій проєкту. Фото: Максим Дробіненко
Водночас змінилося і саме ставлення до укриттів. Якщо раніше вони сприймалися як технічні приміщення, то тепер дедалі частіше проєктуються як повноцінні житлові чи громадські простори, які у звичайному житті виконують іншу функцію. Це можуть бути кімнати відпочинку, вітальні, робочі кабінети або простори для спільної роботи, здатні за лічені хвилини трансформуватися в захищене укриття. На думку Балбека, саме війна сформувала нову культуру цивільної готовності, яка поступово стає нормою як для житлової, так і для громадської архітектури.
«Люди кажуть: ми будуватимемо укриття, але це буде кімната відпочинку чи гостьова. Вона швидко трансформується, має захищені зони, шафи, місця для зберігання їжі, холодильники. Це вимушено сформувало нову культуру цивільної обізнаності — і для житлових, і для публічних просторів», — зазначив архітектор.
Слава Балбек також поділився результатами власного дослідження, у якому бюро вивчало досвід різних країн. «У кожної країни свій фокус: в Японії це катастрофи, в США — приватний сектор безпеки. Тенденція дуже позитивна й динамічна, адже кожен новий замовник уже не питає “чи варто”, а одразу думає, як саме організувати безпеку. Весь світ зараз переходить від красивого до практичного. Перебої з електрикою в Європі, глобальні кризи — це впливає на всіх. Але саме через війну ми в Україні вже знаємо, як працювати із захистом від дронів-камікадзе», — додав він.
Окремий блок виступу Слави Балбека був присвячений тому, як зробити укриття комфортнішим для тривалого перебування. Архітектор представив п’ять базових інструментів, які допомагають зменшити психологічний дискомфорт навіть у приміщеннях без природного освітлення. Йдеться про світло, якісне повітря, відчуття безпеки, зрозумілу організацію простору та можливість вибору між приватністю й спілкуванням.
«Ми як архітектори й дизайнери можемо впливати на поведінку людей через освітлення, повітря, відчуття захищеності, розуміння простору: наскільки швидко ти можеш вийти, скільки в тебе варіантів. Зараз світлом можна змоделювати будь-який відтінок, а простір організувати так, щоб можна було і побути на самоті, і комунікувати із суспільством. Архітектори мають можливість впливати на людей у просторі, але за умови, що вміють цим користуватися», — підсумував CEO balbek bureau.
Модераторка ставить запитання учасникам дискусії. Фото: Максим Дробіненко
Енергонезалежність: від теорії до тверезого розрахунку
Модераторка Анаіт Данієлян запропонувала Антонові Вергуну подивитися на іншу зміну, яку принесла війна: коли енергонезалежність перестала бути перспективною ідеєю і стала практичною необхідністю? Архітектор визнав, що до 2022 року його студія розглядала такі будинки більше як дослідницький напрям.
«У нас немає жодного реалізованого проєкту енергонезалежного будинку. Є лише конкурсні, які ми рахували як теорію, як модель. До війни ми робили акцент радше на енергоефективності, ніж на енергонезалежності, щоб великий будинок для великої родини за вартістю експлуатації був як маленька квартира».
І до повномасштабного вторгнення команда Антона Вергуна працювала над якісним мікрокліматом, здоров’ям та комфортом мешканців. Однак війна змінила саму ієрархію пріоритетів: тепер навіть найефективніші інженерні системи мають насамперед залишатися працездатними під час тривалих відключень електроенергії. «Усі ці речі лишилися важливими, просто на перший план вийшло інше: найкраща система вентиляції — та, що працює навіть без електрики».
Архітектор наголосив, що сьогодні кожен проєкт починається з індивідуального розрахунку. Замовники приходять уже з власним досвідом тривалих відключень світла й води, тому універсальних рішень більше не існує. Для одних принципово важливо зберегти дерева на ділянці, для інших — мінімізувати експлуатаційні витрати чи забезпечити автономну роботу будинку без надмірних витрат на резервні системи.
Архітектор і дизайнер: де проходить межа відповідальності?
Однією з найжвавіших тем дискусії стало співвідношення ролей архітектора й дизайнера інтер’єру. Де проходить межа їхньої відповідальності? Хто має останнє слово, коли дизайнерські рішення суперечать первісній архітектурній концепції?
Олександр Босенко переконаний: говорити про конфлікт було б перебільшенням. Насамперед це питання чіткого розподілу ролей у команді. «Завжди є хтось один, хто бачить проєкт від початку і є ключовим гравцем. Саме він формує рішення, а команда вже допрацьовує все як єдиний організм. У всіх одна мета — якісний продукт», — вважає головний архітектор AIIX STUDIO. Водночас він визнає, що суперечки трапляються: «Якщо інтер’єрний дизайнер хоче зробити щось класне саме в цьому вузлі, а архітектор проти, — перевага все одно на боці того, хто проєктує ідею від самого початку».
Мистецтво варто розглядати не як фінальний декоративний штрих, а як один із повноцінних інструментів архітектурного проєкту
Олександр Матюха вважає, що джерело більшості суперечок полягає не у творчих амбіціях, а в різних правилах, за якими працюють архітектори й дизайнери. «Архітектори керуються державними будівельними нормами, а для дизайнерів немає конкретного документа. Це радше ергономіка. Ці критерії часто взагалі між собою не пов’язані. Ми стикаємося з тим, що люди купують квартиру, і дизайнер, зайшовши туди, у 80–90% випадків виконує обміри й робить нове планування. Але архітектори не дурні: вони зробили саме таке планування, тому за ДБН є мінімальні площі, які не можна обійти», — каже фахівець.
Розмова про нормативні обмеження закономірно перейшла до ще одного наслідку війни — зміни запитів самих покупців. Олександр Матюха відзначив: «Люди вже не купують собі “пентхауси” по 140 квадратів, усі зменшують запити, шукають різні сценарії життя в тій самій квартирі. Ми повністю переглянули нарізку. Тепер трикімнатні квартири починаються від 75–95 квадратних метрів, і, щоб планування було нормальним, ми долучаємо дизайнерів. Але, по суті, ми робимо подвійну роботу: архітектори запроєктували, будівельники побудували, приходять дизайнери — і будівельники знову зносять і перебудовують. Навіщо, якщо ресурс обмежений? Мінімальні площі давно варто переглянути».
Водночас загальний рівень якості новобудов, за його спостереженнями, все ж зростає. Є проєкти, де дизайнери зберігали базове планування забудовника без змін, переконавшись, що воно вже відповідає і ергономіці, і естетичним запитам клієнта.
Коли безпека впливає на вартість квадратного метра
Модераторка поцікавилася в керівника відділу дизайну компанії «Інтергал-Буд» Олександра Матюхи, чи змінюють ці нові запити покупців — бажання жити нижче, обережніше ставлення до панорамного скління — саму економіку житлових проєктів? Фахівець відповів, що тенденція до вибору нижчих поверхів виникла ще до повномасштабного вторгнення, однак війна лише посилила її. Якщо раніше найбільшою популярністю користувалися квартири на верхніх поверхах із панорамними краєвидами, то сьогодні покупці дедалі частіше віддають перевагу нижчим рівням, додаючи до критеріїв комфорту ще й відчуття безпеки. У деяких проєктах, розповідає він, попит з’явився навіть на квартири першого поверху, які безпосередньо пов’язані з підвальними приміщеннями.
Тема дискусії жваво обговорювалася всіма учасниками. Фото: Максим Дробіненко
«Це формувалося ще до повномасштабного вторгнення, адже люди відчувають себе комфортніше на нижчих поверхах, а тепер додався ще й безпековий параметр. Уже не найдорожча квартира та, що на останньому поверсі з панорамою. Буває запит навіть на перший поверх. І у нас є кейси, де перший поверх іде прямо з підвалом», — каже співзасновник MATYUKHAS.BUREAU й визнає, що для забудовника така зміна не є нейтральною. Зменшення поверховості означає меншу кількість квадратних метрів, а отже, нижчу економічну ефективність проєкту. Саме тому пошук балансу між очікуваннями покупців і комерційною доцільністю стає одним із ключових викликів сучасного житлового будівництва.
Анаіт також окремо запитала Славу Балбека, чи змінилися після початку повномасштабної війни очікування замовників щодо відкритих просторів і великих площ скління. Архітектор не бачить тут кардинального перелому. Він підкреслив, що ставлення людей до ризиків і надалі залишається дуже індивідуальним: одні стали обережнішими, інші не готові відмовлятися від архітектурних рішень, які вважають правильними. Тому клієнти, які до війни обирали світлі відкриті простори з панорамним склінням, здебільшого продовжують робити такий самий вибір. Як приклад він навів один із реалізованих проєктів — артпростір, що постраждав від російського обстрілу. Вибуховою хвилею в будівлі вибило все скління, однак власники не стали переглядати концепцію й вирішили повністю відновити простір у тому самому вигляді.
Війна змінила саму ієрархію пріоритетів: тепер навіть найефективніші інженерні системи мають насамперед залишатися працездатними під час тривалих відключень електроенергії
Для Балбека ця історія стала свідченням того, що головні зміни відбуваються не стільки в архітектурних рішеннях, скільки у світогляді людей. За його словами, війна остаточно закріпила розуміння, що відповідальність за власний простір і власну безпеку лежить насамперед на самих людях: «Ми можемо розраховувати тільки на себе: тут і зараз, навколо свого простору, ти будуєш власну систему цінностей. Наші принципи не змінилися — користь, міцність, краса».
Виробник і кінцевий споживач: без фортець, але із сейфами
Наприкінці розмови увага перемістилася від концепцій і планувальних рішень до повсякденних речей: чи змінила війна вимоги людей до матеріалів, дверей, скління, фурнітури та інших елементів інтер’єру?
Відповідь Володимира Коростильова виявилася несподівано оптимістичною. Він зазначив, що більшість замовників не прагнуть перетворити власне житло на фортецю. Натомість вони хочуть жити комфортно, водночас додаючи простору окремі елементи безпеки.
«Люди хочуть класно жити, але не дуже вірять у швидкий мир. Саме тому намагаються зробити так, щоб їм подобалося жити в просторі й хотілося туди повертатися, а не будувати фортеці. Ракети не літатимуть стільки, скільки ми живемо. А якщо летить ракета, ми дивимося в телефон, розуміємо, що треба в укриття, і йдемо туди».
Як приклад Коростильов навів квартири у Львові та Івано-Франківську, де подекуди облаштовують подвійні бетонні стіни, щоб створити захищену зону всередині помешкання. Ще одним стійким запитом стали сейфи — вже не лише для документів, а дедалі частіше й для зберігання зброї. «Сейфи — це пріоритет практично для всіх», — підкреслив співвласник компанії ELIO HOME.
Щодо оздоблювальних матеріалів, за словами Коростильова, принципових змін не відбулося. Вибір, як і раніше, визначають естетичні вподобання, а не міркування безпеки: хтось віддає перевагу теплому дереву, хтось — каменю. Так само не зник попит на панорамне скління, скляні фасади чи скляні гардероби. Натомість помітно змінилося ставлення до резервних сценаріїв: люди дедалі частіше прагнуть мати «план Б» — заміський будинок або житло за кордоном.
Антон Вергун розмірковує про зміни клієнтських запитів, зумовлені війною. Фото: Максим Дробіненко
Чи має «інтер’єр після 2022-го» власне обличчя?
Фінальне запитання модераторки виявилося чи не найскладнішим. Якщо інтер’єри початку 2000-х чи 2010-х сьогодні легко впізнати за характерними матеріалами й дизайнерськими прийомами, то чи формується вже власний «код» інтер’єрів, створених після 2022 року? Чи можна буде через десять років, лише поглянувши на фотографію, сказати: «Цей простір народився під час війни»?
Однозначної відповіді учасники не дали. Антон Вергун запропонував відділити архітектурну мову від моди. На його думку, справді якісний простір не повинен залежати від короткотривалих тенденцій, тому навряд чи існує набір формальних ознак, за якими можна буде безпомилково впізнати інтер’єри саме цього періоду: «Я не згоден. Якісна архітектура й інтер’єри — поза часом. Хіба що технологічні деталі, як-от дверні замки певного зразка, можуть підказати період, але конкретних рис я назвати не можу».
Водночас Слава Балбек звернув увагу не на форму, а на зміну запитів замовників. Саме вони поступово формують нову естетику житла: «Люди відходять від скла, бетону, мінімалізму й хай-теку в бік чогось теплого, душевного. Навіть ті, хто хотів собі “все з нержавійки і бетону”, тепер тягнуться до натурального й теплого. Усі втомилися від відкритого бетону та каменю».
Для бюро, яке багато років працювало з естетикою відкритого бетону й мінімалізму, це стало приводом переосмислити власні підходи. «Ми сіли й думаємо: що ж буде в наступному році? Якщо взяти останні п’ять-десять років, людям хочеться більше затишку. Гадаю, ця тенденція до чогось теплого, об’єднуючого дедалі більше проявлятиметься в реалізованих інтер’єрах, хоча мінімалізм повністю не піде».
Цю тенденцію окреслив і співвласник ELIO HOME. За спостереженнями Володимира Коростильова, зміни добре помітні навіть у виборі матеріалів і кольорів: замість темних інтер’єрів, лофтів і насичених деревних відтінків клієнти дедалі частіше обирають світлі поверхні, природні текстури та простори, наповнені денним світлом. «Навіть копчений дуб зараз обирають освітлений, а не темний. Люди хочуть більше світла, спокою й затишку, а не мінімалізму заради мінімалізму», — зазначив він.
Якщо раніше найбільшою популярністю користувалися квартири на верхніх поверхах із панорамними краєвидами, то сьогодні покупці дедалі частіше віддають перевагу нижчим рівням, додаючи до критеріїв комфорту ще й відчуття безпеки
Втім, Антон Вергун застеріг від надто швидких узагальнень. Він наголосив, що кожне архітектурне бюро працює зі своєю аудиторією, тому окремі спостереження не варто автоматично перетворювати на універсальний тренд. Для одних замовників досі актуальними залишаються темні інтер’єри, для інших — ультрамінімалізм, а хтось, навпаки, шукає абсолютно нові, нетипові рішення.
Саме тому фінальна думка, яку озвучив Олександр Матюха, прозвучала як своєрідний підсумок усієї розмови. На його переконання, головна зміна після 2022 року полягає не в тому, який вигляд мають інтер’єри, а в тому, як люди ухвалюють рішення. Якщо раніше вони значно частіше орієнтувалися на тренди, статус чи чужу думку, то сьогодні більше обирають те, що відповідає саме їхньому способу життя. «Люди стали сміливішими. Раніше вони думали, “що скажуть сусіди”, а тепер міркують про те, чого хочуть самі», — каже архітектор.
І, мабуть, саме в цьому полягає головний висновок дискусії «Інтер’єр: як змінився запит клієнта». Після 2022 року не виник єдиний «стиль воєнного часу», який можна було б безпомилково впізнати за фотографією. Натомість змінилися критерії, за якими люди оцінюють простір. До звичних вимог — естетики, функціональності й комфорту — додалися безпека, автономність, гнучкість і здатність адаптуватися до непередбачуваних сценаріїв. Водночас самі замовники дедалі менше орієнтуються на моду й дедалі більше — на власний спосіб життя. Саме це, а не новий набір декоративних прийомів, і може стати найхарактернішою ознакою українського інтер’єру, сформованого досвідом війни.
Костянтин Ковшевацький, головний редактор PRAGMATIKA.MEDIA, презентує альбом пам’яті архітектора Володимира Гнатієнка. Фото: Максим Дробіненко
Презентація альбому пам’яті Володимира Гнатієнка
Дискусія про те, як змінюється сучасна архітектура, стала лише одним з епізодів вечора. Завершила програму презентація альбому пам’яті архітектора Володимира Гнатієнка, який пішов у засвіти у 2023 році. Костянтин Ковшевацький, головний редактор PRAGMATIKA.MEDIA, одразу окреслив масштаб роботи: над альбомом команда працювала понад два роки, обробивши два великі архіви: з бюро Archimatika, де Володимир довго працював, і приватний архів, переданий родиною.
«Це людина, ім’я якої — а ми знаємо, як в Україні люблять голосні імена, правда? — не таке голосне, але дуже вагоме», — сказав він, додавши, що, на думку всієї команди, яка працювала над виданням, Гнатієнко великою мірою сформував те, який вигляд сьогодні має українська архітектура. Костянтин процитував учителя Володимира, професора Валерія Товбича, який казав, що «такого таланту він не бачив дуже давно», і навів слова Олександра Попова, одного з ініціаторів створення альбому, який порівнював ескізи Гнатієнка за духом і вагомістю з роботами Булле й Піранезі: «Якщо ті двоє давали архітектурі щось абсолютно нове, а також власне бачення класичної й некласичної архітектури, то Володимир Гнатієнко працював у полі саме нашої, української архітектури. І коли тридцять років тому Україна ще намагалася копіювати й запозичувати, Володимир працював по-своєму, тож багато з того, що можна побачити в цьому альбомі, дійсно реалізоване».
Головні зміни відбуваються не стільки в архітектурних рішеннях, скільки у світогляді людей
Дружина архітектора Олена Збаратська згадала головну особливість його творчого методу: «Володя не створював ескізи планів, він створював певний настрій, і я думаю, що це зчитується, це видно. Ви відчуєте цей настрій — він дуже простий для сприйняття. У нього була надзвичайно легка рука». За її словами, саме тому його роботи неважко впізнати. Як приклад вона навела школу у «Файна Таун», а також проєкти «Республіка» і «Комфорт Таун».
Провідний архітектор компанії Yugma Design Group, Володимир Бука познайомився з Володимиром 2013 року, ще як молодий спеціаліст, що втілював його ескізи в моделюванні в ArchiCAD: Він згадав фразу, яку чув від Володимира найчастіше під час доопрацювання: «Могло бути краще», і розповів, що на один будинок Гнатієнко міг зробити три, п’ять, а то й десять ескізів, з яких замовнику зрештою показували лише два-три найкращі. «Крім самої архітектури й планування, він давав нам простір. Міг розповісти історію будинку, яку я вже уявляв ще до того, як ескіз бачив замовник. Приємно було доторкнутися до цього», — додав архітектор.
«Зібрані тут роботи Володимира не стали менш вітальними, якщо порівнювати з тим, яким був він сам. Він часто повторював, що архітектура має бути сексуальною, і ми можемо побачити, що саме такою є його архітектура, навіть на обкладинці, яку ми вам показали», — підсумував Костянтин Ковшевацький, завершуючи презентацію.
Володимир Бука, провідний архітектор Yugma Design Group, та Олена Збаратська, дружина Володимира Гнатієнка. Фото: Максим Дробіненко
Мистецтво, архітектура, пам’ять
Програма вечора об’єднала дуже різні за форматом події — лекції з мистецтвознавства, професійні дискусії та презентацію архітектурного альбому. Втім, між ними простежувалася спільна інтонація: йшлося не стільки про форму, скільки про те, як сьогодні осмислюють архітектуру, — через особистий досвід, професійну відповідальність і пам’ять.
Крім того, презентація альбому пам’яті Володимира Гнатієнка нагадала ще про одну важливу річ: архітектуру визначають не лише технології чи актуальні запити, а й особистість автора. Саме тому розмова про сучасні виклики природно завершилася розмовою про спадщину, яка формує професію не менше, ніж нові проєкти.
