Володимир Гнатієнко
Володимир Гнатієнко пішов із життя у 2023 році. Він залишив після себе сотні ескізів — житлових комплексів, бізнес-центрів, громадських просторів, креативних кластерів, фасадів, ландшафтних рішень для Києва, Одеси, Рівного, Житомира, Буковеля, Тбілісі, інших міст Європи та Азії. Багато його робіт реалізовані. Але альбом цінний не лише тим, що реалізоване. Він дає змогу побачити поруч збудоване й нездійснене — і зрозуміти, що для Гнатієнка між ними не було принципової різниці. Ескіз для нього не був підготовчим етапом. Він і був архітектурою — в її найчистішій, найсміливішій формі.
Його ескізи — фізичні об’єкти, в яких думка ще не відокремлена від жесту
Важливо розуміти, що означає слово «ескіз» у контексті Гнатієнка. Це не цифрова візуалізація, не рендер, не робота в програмі. Це папір, калька, бездоганно заточені олівці та ретельно підібрана лінійка фломастерів. Гнатієнко працював руками — у часи, коли архітектурне проєктування майже цілком перемістилося на екран. Його ескізи — фізичні об’єкти, в яких думка ще не відокремлена від жесту. У цьому була його принципова позиція: архітектурний образ народжується в контакті олівця з папером, у русі, що шукає форму раніше, ніж свідомість встигає її відредагувати.
Альбом — не лише зібрання графіки. До нього увійшли тексти колег, друзів і близьких
Альбом — не лише зібрання графіки. До нього увійшли тексти колег, друзів і близьких: дружини Олени Збаратської; CEO Archimatika Дмитра Васильєва та головного архітектора Миколи Морозова; його вчителя, професора Валерія Товбича; друзів і колег, архітекторів Юрія та Марини Гарбарів, а також архітектора й засновника SuperSpaceStudio Олександра Попова. Разом ці голоси складаються в портрет людини, яка сприймала архітектуру не як набір квадратних метрів, а як спосіб бачити й перетворювати світ.
Один з ескізів Володимира Гнатієнка
Олена Збаратська, дружина Володимира, пише про те, як він бачив — буквально. «Ця людина сприймає світ, наче він промовляє до неї зовсім іншою мовою — мовою образів, і для Вови вони були зрозумілі та очевидні», — згадує вона момент знайомства. Коли Гнатієнко робив ескізи, його завданням було не створення краси чи гармонії як такої — завдання було ближчим до створення обкладинки музичного альбому: ескіз мав «промовляти» основну ідею й передавати характер музики, якою він наповнений. Музики в його житті було багато. Іноді замість пояснень він давав «завдання» — слухати обрану ним музику. Гнатієнко шукав відповіді на питання, які виходили далеко за межі архітектурної практики: якою має бути сучасна «Мона Ліза»? Як сьогодні написати «Створення Адама»? Чому «Танець» Матісса — це твір, який потрібно переписати заново? На останнє запитання Збаратська відповідає: «Думаю, тому, що, дивлячись на “Танець”, чуєш музику».
«Композитор фасадів» — так називали Гнатієнка ще в університеті. Його викладач Валерій Товбич, який працює в архітектурній освіті понад сорок років, зізнається, що за весь цей час жодного разу не зустрічав подібного таланту до створення фасадів. П’ять варіантів одного фасаду в різних стилях — від конструктивізму до модернізму — і кожен із них не стилізація, а сучасна інтерпретація. «Значна частина архітекторів робить усе утилітарно, — пише Товбич, — а в кожному ескізі Володі завжди була ідея».
Альбом дає змогу побачити українську архітектуру такою, якою її бачив Гнатієнко: «сексуальною», епатажною, революційною — і вільною від умовностей
В Archimatika Гнатієнко займав місце, яке неможливо описати жодною стандартною посадою. Він не вів проєкти від початку до кінця, не рахував бюджети, не дотримувався графіків. Він малював. І це не було примхою чи привілеєм — компанія усвідомлено захистила його від усього, що заважало головному: народженню дійсно сміливого, вільного архітектурного образу. Дмитро Васильєв згадує: «Дати йому зробити комплексний проєкт від а до я було неможливо, оскільки він надто романтично перетворював реальність. Усі ці економічні показники, бюджети, маркетинг, собівартість, технології будівництва — його, чесно кажучи, мало цікавили. Він максимально творив власну реальність. Але саме завдяки тому, що він не зв’язував себе умовностями, його рішення були найсміливішими». Колеги жартома називали його «Вова-принтер»: коли потрібні були візуалізації, найшвидше було роздрукувати рендери й віддати йому — і він перетворював технічну картинку на авторське висловлювання. Графіки й терміни його не обмежували. «Весь час було намагання його структурувати, — каже Васильєв, — але потім вирішили: не будемо чіпати. Є натхнення — прекрасно. Немає — нехай. Заганяти його в рамки архітектурної дисципліни було нереально й контрпродуктивно».
Дмитро Васильєв: «Він бачив, що світ має бути саме таким — із його власними цінностями, візуальними й ідейними орієнтирами»
За Гнатієнком відчувався сум — сум людини, чиї ідеї не вміщувалися в реальність. «У Вови була цілісна картина перетворення реальності, — пояснює Дмитро Васильєв. — Він бачив, що світ має бути саме таким — із його власними цінностями, пріоритетами, візуальними й ідейними орієнтирами. Світ у його баченні мав містити певні настрої, певних жінок, певні автомобілі, певні будівлі й вивіски». Його улюблений вираз — «архітектура має бути сексуальною». Житловий район, де кожен будинок нагадує за формою цвях. Комплекси з круглих будинків з атріумами всередині. Білі горизонталі, які він називав одним словом: «Маямі!». І щоразу — розрив між тим, що він бачив, і тим, що будувалося. «Його творчість не завжди була адаптована до нашої економічної реальності, — визнає Васильєв. — В Еміратах, напевно, вона б користувалася шаленою популярністю — там найбільше потребують такого епатажу й творчого самовираження. Там будують проєкти Захи Хадід і Френка Гері. Ось у такій реальності його талант сприймали б якнайкраще».
Альбом — це свідчення типу архітектурного мислення, який в Україні майже не мав шансу втілитися, але існував
Гнатієнко був послідовним у своїй естетиці не лише в архітектурі. Згадують його друзі Юрій та Марина Гарбари: «Вова був унікальним й у житті. Він був доволі лаконічний в одязі, але його фірмові туфлі знають усі знайомі. Він сам малював ескізи, а його друг дитинства — чоботар Микола — робив їх на замовлення: різноманітні відтінки сизого, синього, зеленого, але не чорні. Завжди має бути колір».
У цьому сенсі Гнатієнко стоїть у ряду з архітекторами, для яких дизайн не закінчувався фасадом: Заха Хадід та Рем Колхас свого часу переосмислювали форму взуття для провідних світових брендів – але робили це як комерційну колаборацію. Гнатієнко робив це для себе, за власними ескізами, просто тому що не міг інакше.
Олександр Попов, який виступив початковим ініціатором, організатором та інвестором створення книги, у своєму завершальному есеї до альбому піднімає тему на інший рівень. Він називає це «шляхом альбатроса»: коли архітектор не приземляється в рутину проєктного процесу, а залишається на рівні чистої ідеї, лише зрідка занурюючись у «сансару архітектурного девелопменту». Те, що робив Гнатієнко, Попов ставить у ряд із візіонерською графікою Булле, Піранезі та Чернихова — архітекторів, чиї ескізи стали маніфестами, а не кресленнями. В останній розмові з Поповим у лютому 2023 року Гнатієнко говорив про концепцію нового українського Ренесансу — про те, що українська архітектура потребує власного відродження, не запозиченого, а вирощеного зсередини. «Наша проблема в тому, що в нас не було Ренесансу», — казав він. Він не встиг цю концепцію сформулювати до кінця.
Одна з «селфі-дівчат» Володимира Гнатієнка — фірмових персонажів, яких він патерном розміщував на ескізах. Новорічна листівка для Archimatika, 2018
Попов називає Гнатієнка «головним креативним архітектором довоєнної України» і завершує есей словами: «Невідомо, чим закінчиться війна. Невідомо, чи дадуть тендітні паростки нової архітектури, що зійшли за тридцять років незалежності, початок самостійному українському архітектурному рухові, чи залишаться предтечею нереалізованої мрії. Але, безперечно, в них уже є самобутність і самостійна творча якість, гідні світового визнання».
Альбом «Володимир Гнатієнко: архітектурні ескізи» — це не меморіал і не некролог. Це свідчення типу архітектурного мислення, який в Україні майже не мав шансу втілитися, але існував — яскраво, безкомпромісно, з гумором і з олівцем у руці. Сотні аркушів, на яких одна людина впродовж десятиліть малювала світ, гідний того, щоб бути побудованим.
