АрхСоюзи. Що творять чоловік і жінка?

«В історії людства чоловіки та жінки відіграють певні соціальні ролі та займають свої місця в ієрархії влади. Так уже склалося, що чоловіки завжди опиняються зверху, а жінки — внизу. Чоловіки представляють силу, владу й насилля, вони завжди ззовні. Їхньою прерогативою є ідеалізована класична архітектура, колони, храми, гробниці, і чоловіча суть завжди насаджує своє прагнення до ідеалу, абсолюту оточуючій реальності, далекій від цього, власне, ідеалу. Жінкам там взагалі нема чого робити, вони навпаки — всередині, їхня сфера — інтер’єр. Ми живемо в цьому абсурді, обурюємось, хоча самі ж спроєктували це середовище», — заявив він на одній зі своїх лекцій.

Джейн Джекобс у книзі «Смерть і життя великих американських міст» критикує містобудівників-модерністів за культивацію «досвіду чоловіків» чи «чоловічого способу життя» в ході розрізнення життєво важливих функцій міста і вважає саме їх відповідальними за «смерть» цілих районів і міст, адже їхні будівлі стали чужими для оточуючої дійсності.

Досі у профільних навчальних закладах є викладачі, що з підозрою ставляться до юних дівчат, які вступили на архітектурні факультети; подеколи ті навіть відверто вважають, що їхнє місце в кулінарному технікумі чи на курсах крою та шиття. Однак прояви такого разючого чоловічого шовінізму все-таки є рідкістю, особливо протягом останніх років, коли кількість жінок в архітектурі відчутно зростає. Серед них присутні ті, хто вважає, що епоха чоловічої архітектури незабаром завершиться, і через якихось 20–30 років настане час, коли їх у професії лишиться меншість. Так само вважають і деякі чоловіки.

Зазначимо також, що нерівність чоловіків і жінок трапляється в будь-якій сфері діяльності, де жінки прагнуть обійняти високі пости й керівні посади, і особливих прерогатив саме архітектура в цьому питанні не має. Велика Заха Хадід вважала, що в такому стані речей винні не лише чоловіки, а й жінки, бо побоюються сміливо й гучно заявляти про себе, виборюючи своє право на реалізацію в професії. В той самий час численні дослідження та соціологічні опитування демонструють, що дискримінації за статевою ознакою жінки частіше зазнають на Заході, найбільший показник — у Великій Британії.

У нас же за подібної наявної різниці в зарплатах (геп складає близько 20%), невлаштованості особистого життя й вічного пошуку балансу між сім’єю та роботою з цим стикаються рідко, тому в Україні свої перспективи в професії жінки оцінюють оптимістично. Інша велика жінка — французька архітекторка Оділь Декк — говорить: «Бути жінкою в архітектурі — це привілей і праця водночас. Жінка має боротися завзятіше, має бути сильнішою, ніж чоловік. Але ти можеш робити все, що завгодно, — адже ти жінка».

Незважаючи на весь дуалізм і складність гендерних стосунків, зокрема в питаннях творчості, все-таки найкраща архітектура народжується з єднання чоловічого та жіночого. Доказ того — роботи відомих архітектурних союзів, які склалися із сімейних пар. Наприклад, Рей і Чарльз Імзи, що без зайвого пафосу визначили дизайн ХХ ст., та й саму індустрію в цілому, Пітер та Елісон Смітсони, що започаткували бруталізм, чи німецькі архітектори Беми, у яких узагалі сформувався цілий сімейний підряд за кілька поколінь.

Без Маделон Врісендроп Рем Колхас не написав би своїх книг, та й архітектура його була б інакшою, і навіть маг ландшафтного дизайну Чарльз Дженкс присвятив своїй музі — дружині Меггі — дивовижний футуристичний сад у Шотландії. І хто б що не казав, із появою жінок у великій архітектурі вона однозначно збагатилася. До слова, архітектори разом з інженерами виявилися найнадійнішими в шлюбі, що також підтверджує статистика, і навіть якщо їхні союзи з якоїсь причини розпалися, то творити вони все одно продовжували разом, як подружжя Роджерсів.

На прикладі зіркових архітектурних тандемів, де головною креативною силою виступає подружжя архітекторів, ми спробували зрозуміти, як гендерна приналежність впливає на спільну творчість і що їм доводилося долати на шляху до успіху. А з українськими тандемами поговорили на тему гендерних ознак в архітектурі, дискримінацію та особливості сприйняття професії.

 

Бен ван Беркель і Кароліна Бос

UNStudio

Дивовижний приклад симбіотичного союзу, коли пара доповнює не лише ідеї, а й думки одне одного. Коли вони зустрілися в Лондоні, Бен ван Беркель закінчував навчання в Лондонській архітектурній асоціації, де вчився в самої Захи Хадід, а Кароліна Бос вивчала історію мистецтва в Біркбек-коледжі. Цікаво, що спочатку Бен вивчав дизайн інтер’єрів, але архітектурою марив ще з дитинства, коли з батьком вони годинами гуляли будмайданчиками. При цьому він довго не наважувався доторкнутися до професії, побоюючись, що не подужає її.

Власне бюро Van Berkel & Bos Architectuurbureau подружжя відкрило в 1988-му, а заговорили про цей тандем через десять років, після їхнього проєкту житлового будинку «Мебіус», спроєктованого у вигляді тієї самої стрічки. Сам Бен ван Беркель говорить про дружину таке: «Кароліна не архітектор, а письменник. І це добре. Архітектори часто не знають, чого хочуть. Кароліна змушує нас чітко формулювати побажання до самих себе. В нас директор не диригент, що «над» оркестром. Ми ходимо поміж рядів «оркестрантів». Вона архітектор зовсім іншого типу. Її підхід коцептуальніший та більше пов’язаний із текстами. Гіпотеза Кароліни полягає в тому, що якщо ми не можемо сформулювати ідею проєкту достатньо точно, то це головний показник, аби замислитись ще раз над усією концепцією».

Тому, що стосується теоретичного базису, Кароліна для союзу незамінна. Сам же Бен тяжіє до інноваційних методів проєктування та модернізації. Наприклад, він розробив теорію «моделей проєктування», де описав принципи дизайну, алгоритми, за якими формується будівля. «На кшталт концепт-кару. Це можуть бути закони тривимірної геометрії (як у будинка «Мебіус»), або рух «від жорсткого до гнучкого», або просторове «віяло»», — говорить Бен. Усі моделі описані в його з Кароліною книзі Design Models і суттєво допомагають обрати оптимальну схему проєктування, оскільки в них закладені ключові параметри майбутнього об’єкта, зокрема вподобання замовника.

«Зовнішній вигляд будівлі не має значення. Важливо те, як поєднуються її функціональні компоненти. Щоб це розрахувати, сьогодні дійсно потрібен комп’ютер: факторів забагато. І лише коли всі вони враховані, будівля вийде та сподобається людям. Вони будуть вертатися до неї. Ніби книгу перечитувати», — розповідає автор. Після десяти років роботи вони змінили назву бюро на UNStudio, скорочене від United Network — «об’єднана мережа», що символізує командний підхід пари і постійний обмін з іншими сферами та напрямами.

 

Массіміліано і Доріана Фуксаси

Fuksas Studio

Вони знайомі ще зі студентської лави. Доріана, яка тоді ще носила прізвище Мандреллі, вивчала історію мистецтв у Римському університеті Ла Сапієнца і одного дня записалася на курс, який вів Массіміліано Фуксас. Із того часу вони разом уже понад 30 років. Вона — історик мистецтв і дипломована архітекторка. Він — відомий бунтар від архітектури, що мріяв за часів юнацтва стати спершу поетом, потім художником.

Прийнято вважати, що в їхній роботі присутнє строге розділення: Массіміліано відповідає за велику архітектуру, а Доріана керує відділом дизайну і займається інтер’єрами. В дійсності ж вони все роблять разом — від масштабних проєктів до меблів і світильників, навіть колекцію ювелірних прикрас і дверних ручок розробляли пліч-о-пліч. «Архітектор насамперед має бути творцем, — каже Массіміліано. — Роботу я завжди починаю з пошуку образу. Якщо бажаєте, щоб споруда була чимось більшим, ніж просто стіни, фундамент і дах, потрібно закласти в неї емоції. Хороша архітектура дарує новий естетичний і чуттєвий досвід».

Творчий почерк їхнього союзу складно піддається ідентифікації: вони намагаються уникати якогось одного стилю. Єдине, що очевидно — їм подобається використовувати об’ємний металевий каркас, заповнений прозорими трикутниками зі скла, хоча до нього вони теж не прив’язуються, вільно жонглюючи іншими формами й матеріалами.

«Я намагаюся не мати стилю. Авжеж, ви можете знайти два чи три схожих за підходом проєкти. Наприклад, по наших квартирах можна визначити, що вони належать одній людині, проте також можуть мати і двох різних власників, адже наше житло в Римі й Парижі не є ідентичним. Так, у них присутні деякі речі одних і тих самих дизайнерів, тому помітний один настрій, утім, який він — я не можу вам достеменно сказати». До слова, в їхній паризькій квартирі на Площі Вогезів концентрація раритетів від Жана Пруве, Шарлотти Пер’єн і Гаррі Бертойї на квадратний метр просто-таки зашкалює.

Найбільш наворочений і технологічний їхній проєкт — це термінал № 3 Шеньчженьського аеропорту, що нагадує розпластану на піску рибу. Також вони спроєктували торговий центр MyZeil у Франкфурті з воронкою на фасаді, реконструювали будівлю колишнього Воєнного союзу в Римі поряд із площею Іспанії, подарувавши їй скляний купол, а зараз будують у Тбілісі театр на 566 місць у вигляді двох компактно вкладених циліндрів, схожих на дві перекинуті кеглі.

Вражаючий масштабами виставковий центр, де проходить знаменитий Міланський меблевий салон, також зведений за їхнім проєктом. Шалену площу в 405 тис. кв. м вони накрили хвилястою прозорою «вуаллю» з тисяч скляних трикутників. За словами авторів, своїми вигинами вона повторює природні елементи: хвилі, кратери, пагорби та дюни.

«У наших проєктах ми намагаємося створити відчуття плинності. Та набагато важливіші для нас такі аспекти, як світло, якість простору, пропорції. Коли відкривали Третій термінал у Шеньчженьському аеропорті, який ми проєктували, тішило спостерігати за реакцією людей: як вони були приголомшені вилитим на них світлом і простором!» — каже Доріана.

 

Елізабет Діллер і Рікардо Скофідіо

Diller Scofidio + Renfro

Зі своїм майбутнім чоловіком, старшим за неї на 21 рік, американка Елізабет Діллер познайомилася в 1975 р., коли вступила до архітектурної школи Cooper Union, професором якої і був Рікардо Скофідіо. Власну майстерню вони відкрили у 1979 р. в Нью-Йорку і перший час працювали як концептуальні художники. Тому багато з їхніх проєктів, особливо на першому етапі, пов’язані зі сферою мистецтва й культури. Наприклад, спроєктований ними Музей сучасного мистецтва The Broad для підприємця і мецената Ілая Броуда увійшов до вісімки кращих реалізацій США, а ще вони відродили найбільший культурний майданчик Нью-Йорку — знаменитий Лінкольн-центр, «подарувавши старій архітектурі людське обличчя».

Сьогодні їхня творчість охоплює не лише будівлі, а й міський ландшафт, мультимедіа та цифровий дизайн. Елізабет довелося поборотися за те, щоб її з чоловіком сприймали як рівних партнерів. За словами Скофідіо, на перемовинах він часто навмисно відходив на другий план, аби продемонструвати замовникам значення дружини в прийнятті рішень.

Елізабет довелося поборотися за те, щоб її з чоловіком сприймали як рівних партнерів. Скофідіо в усьому підтримував дружину

Про пару Діллер і Скофідіо всерйоз заговорили у 2009 р. після проєкту парку Хай-Лайн у Нью-Йорку, коли вони перетворили стару закинуту залізничну естакаду мангеттенського Вест-Сайду на живу зелену частину міського ландшафту. В кожному такому проєкті вони прагнуть максимально використати природні ресурси та їхню здатність самовідновлюватися. Так, у Хай-Лайні вони висадили рослини, що цвітуть 11 місяців на рік, утворюючи автономну екосистему, яка майже не потребує стороннього догляду. «Нам подобається супернатуральна, перебільшена природа — природа за межами своїх звичайних можливостей», — говорять Елізабет і Рікардо.

У квітні цього року журнал Time втретє вніс ім’я Діллер до свого щорічного списку 100 найвпливовіших людей світу, а The Washington Post назвала бюро «новаторами року», хоча самі його учасники натомість вбачають свою ціль в іншому. Наприклад, у тому, щоб вибудувати тісний зв’язок місця, об’єкта й людини. Вони переконані, що проєкт майбутньої будівлі вже закладений у самій локації — важливо вловити це, відчути й правильно реалізувати.

У 2004 р. до їхнього дуету несподівано доєднався третій: після семи років роботи пліч-о-пліч Чарльз Ренфро став керівним партнером, і бюро стало називатися Diller Scofidio + Renfro. Крім творчості, він робить ще й інший вагомий внесок, «додаючи асиметрії у стосунки» Рікардо й Елізабет. Як стверджує сама Діллер, третя людина дещо дестабілізує обстановку, що в цілому позитивно відбивається на роботі бюро.

 

Роберт Вентурі та Деніз Скотт Браун

Певно, найзразковіша у світі архітектури пара. Разом працюють із кінця 60-х, а завдяки своєму унікальному проєкту «Уроки Лас-Вегаса» вони назавжди увійшли до історії професії й досі вважаються одними з найавторитетніших і найпродуктивніших архітектурних тандемів сьогодення. Це книга-дослідження, видана в 1972 р., коли Роберт і Деніз ще викладали в Єльському університеті. В анотації до неї було зазначено таке: «Восени 1968 р. тринадцять студентів і три викладачі Єльського університету вирушили в експедицію в Лас-Вегас — світову столицю вульгарності й дурного смаку, жах архітектора того часу».

Пара довго йшла до визнання. Потерпілою стороною від усталених в архсередовищі гендерних стереотипів виявилася Деніз. У 1991 р. Прітцкерівську премію вручили тільки Робертові Вентурі, незважаючи не те, що подружжя разом працювало над своїми проєктами, і в багатьох із них провідні ролі учасників тандему почергово змінювалися. Навіть будинок для матері Вентурі, що став символом постмодернізму, який довго йому не давався, вони завершували пліч-о-пліч.

Архітектурну спільноту глибоко схвилювала й обурила така несправедливість: на підтримку Скотт Браун було зібрано понад 16 тис. підписів, зокрема низки лауреатів Прітцкера, проте організатори премії свого рішення не змінили. Хоча сама винуватиця несподіваного скандалу потішилася за чоловіка й пишалася тим, як високо оцінили його заслуги, церемонію вручення вона все ж пропустила. Пізніше вона сказала: «Є так багато жінок, які на початку роботи просуваються кар’єрними сходами активніше за чоловіків, та все ж у певний момент на них очікує «скляна стеля».

У 2015 р. Американський інститут архітекторів спробував якоюсь мірою відновити справедливість, вручивши парі почесну Золоту медаль АІА, змінивши заради цього правила, адже традиційно вона вручається одній людині, а не тандемам. А у 2017 р. Скотт Браун отримала головну жіночу нагороду у світі архітектури — Приз Джейн Дрю за кар’єрний внесок у статус жінок в архітектурі.

 

Олександр Попов та Ольга Чернова, архітектурне бюро archimatika

Київ

PRAGMATIKA.MEDIA: Як ви вважаєте, чи має архітектура гендерні ознаки? Чи можна ділити її на чоловічу та жіночу? Чи можна говорити про це в контексті нашої архітектури, чи застосовні до неї подібні визначення? У вашій практиці є приклади такої архітектури? 

Олександр Попов: Архітектура визначається багатьма факторами й параметрами, а стать автора є лише одним із них, хоча і яскравим, багатогранним, виразним, та далеко не визначальним. Тому якщо спробувати провести лінію між архітектурою, яку придумали жінки, і тією, що придумали чоловіки, — вона буде розмитою. Наша фантазія вільна, і тому є лірична архітектура, а є раціональна та безпристрасна.

Можна було б сказати, що чоловікам більш притаманне раціональне мислення, а жінкам — емоційне, та якщо ми звернемося до конкретних прикладів, то побачимо, що є абсолютно раціональні роботи, створені жінками-архітекторами, й ірраціональні, створені архітекторами-чоловіками. Наприклад, планування в будинках Гауді та досконало продумана концепція кухонного простору Маргарете Шютте-Ліхоцкі, що вперше заговорила про проєктування кухні. І слава богу, що в нас є архітектори і чоловіки, і жінки, бо архітектура потребує різноманіття, і вона, безумовно, збагатилася з тих пір, як жінки активно проявили себе в професії.

Слава богу, що в нас є архітектори і чоловіки, і жінки, бо архітектура потребує різноманіття

Ольга Чернова: Авжеж, архітектура має гендерні ознаки. Особливо це виражається у фасадних рішеннях. Скажімо, якщо планування приміщень підпорядковане функціональності та практичності, то тут різниця в тому, хто його робив — чоловік чи жінка, — майже непомітна, а на фасадах це видно одразу. Яскравий приклад у київській архітектурі — дитячий садок LeapKids, де головним архітектором виступила Тетяна Григорова (проєктне бюро «БІП-ПМ»). Лише жінка могла зробити такий фасад. Лише вона може намалювати на фасаді зелені листочки і саме такої конфігурації, і саме так розташувати їх, зробити його закругленим, без жодного кута.

Чоловік такий фасад ніколи б не зробив. Тут недоцільні категорії «добре» чи «погано» — це просто по-різному, і це нормально. Наприклад, якщо поглянути на фасади будівель Городецького, то при всій м’якості форм, витонченій ліпнині, флористичних мотивах вони все одно інакші. В той самий час, якщо говорити про проєкти Захи Хадід, стає очевидним, де особисті ескізи архітекторки, а де ті, в яких брали участь її партнери. В ескізах Захи відчувається жіноча рука, особливий почерк.

Р.М.: Які гендерні особливості сприйняття архітектури ви б відзначили? З чим доводилося стикатись?

О. П.: Жінки більш тонко відчувають колір, і ця сторона є важливою. Якщо вибудовувати якісь пріоритети в роботі над проєктом, чоловік може говорити про перше, друге, третє, а потім згадати колір. А от жінка, якщо колір присутній у проєкті, з нього й почне. Крім того, жіноче сприйняття налаштоване на материнство, а відтак — на пошук комфортного, якісного та безпечного середовища для дитини, що сприймається нею глибше, принциповіше, бо чоловік може бути здебільшого захоплений якоюсь високою ідеєю, віддаленою від приземлених, простих людських потреб, тоді як жінка не фокусуватиметься на якійсь високій цілі, доки простір є дискомфортним і небезпечним. Далі — мода.

Жінки слідкують за нею пильніше, а отже, швидше помічають те, що виходить із моди, зокрема й архітектурної. Тоді як чоловічий погляд зазвичай такий: якщо рішення, прийоми є доречними і відповідають логіці, то нічого страшного, що вони «немодні». Для жінки це може бути пунктом зупинки, що спонукатиме її до пошуку більш актуальних рішень, а можливо, і трендового підходу, який виходить за рамки певного модного стандарту, та при цьому є єдиним відповідником до конкретного місця й задачі.

Стосовно швидкоплинності моди, то в архітектурі це поступово набуває певного балансу. Наприклад, в одязі стало менше речей, що яскраво «злітають» і так само швидко відходять. На заміну чомусь уніфікованому, стандартному в моду прийшло розмаїття. Чому одна мода змінює іншу? Першими її починають носити революціонери, першопрохідці, які шукають можливість вирізнитися з натовпу, згодом це переймає просунута більшість, і врешті підтягується ар’єргард, а він не надто про щось замислюється, і в підсумку вихідну ідею доводить до абсурду.

В принципі, такий життєвий цикл є однаковим і для фешн, і в архітектурі: будь-який архітектурний прийом доводять до абсурду, перетворюючи його на банальність, а наступний цикл — із цієї банальності намагаються вийти за допомогою іншого прийому реформатори-новатори, а згодом і їхні прийоми стають банальністю. Тому прогресом ми зобов’язані дурням.

О. Ч.: Це радше пов’язано з візуальним сприйняттям: справляє будівля вау-ефект чи ні. Неважливо, в який спосіб виражено цю особливість, «родзинку», головне — аби вона була. Зараз багато хто робить селфі на тлі відомих архітектурних об’єктів, постить їх в Instagram і Facebook, і архітектурний туризм сьогодні дуже популярний, проте ніхто при цьому особливо не замислюється про те, хто проєктував будівлю — чоловік чи жінка.

Вона однаково цікава всім, хто звернув на неї увагу. Не можу не зазначити при цьому, що чоловіки інакше сприймають простір і благоустрій: їм важливо, аби все було зручно, логічно та зрозуміло, наприклад, куди йти, де запаркувати автівку тощо. Тобто після того самого вау-ефекту вони починають замислюватися над тим, як тут усе влаштовано, а для нас це відходить на другий план.

Якщо хочеться працювати конкретно з кимось, його гендерна приналежність для нас на останньому місці

Р.М.: Назвіть три головні причини працювати з архітектором-чоловіком і з архітектором-жінкою. 

О. П.: Головна якість — інакша логіка, що допомагає уникнути глухих кутів. А оскільки ми ще й сім’я, то для нас це можливість більше часу проводити одне з одним, інакше ми б дуже сумували, якби працювали в різних місцях чи належали до різних професій. Архітектура вимагає багато часу для себе. І, мабуть, третій фактор — психологічний комфорт. Коли все уніфіковане й люди однієї статі, одного віку, одного культурного середовища займаються однією справою, то виникає резонанс, що доводить будь-яку хвилю до піку, — тоді все може увійти до руйнівної фази.

А оскільки ми маємо різницю у віці, ми охопили дещо різні культурні зрізи. І коли в роботі йдемо, скажімо так, трохи «не в ногу», виникає надійна здорова атмосфера, що не дозволяє перегріватися. В цьому плані для мене важлива Олина роль в нашому тандемі, оскільки я схильний не помічати чогось через надмірне захоплення якоюсь ідеєю, до «пари з вух», при цьому мені все одно важливо дійти до кінця. Оля ж уміє мене вчасно зупинити. Все-таки жіночий поріг чутливості до психологічного розпалу тонший, і Оля зупиняє мене значно раніше «критичної точки».

О. Ч.: Коли ми з кимось співпрацюємо, то працюємо не з чоловіком чи жінкою, а насамперед з архітектором. Скажімо, якась архітектурна майстерня публікує бриф своїх проєктів, і ми розуміємо, що їхній напрям нам подобається, і ми готові працювати разом. Тут абсолютно не важливо, хто там у них — чоловік, жінка, тандем, цілий колектив чи взагалі все робить комп’ютер. Якщо хочеться працювати конкретно з кимось, його гендерна приналежність для нас на останньому місці.

Р.М.: Краще зрозуміти архітектора може лише архітектор? 

О. П.: Архітектура — це такий вид діяльності, де якість визначається сукупністю всього: пропорцій, взаємодії та решти. Мені подобається визначення Бакмінстера Фуллера, який сказав, що архітектор пов’язує все з усім. Відповідно виникає питання: хто може оцінити цю роботу? Ті, хто все розуміє й може розгледіти ці складні зв’язки всього з усім. Тут корінь елітарності професії, бо пересічна людина не вгледить якихось граней, аспектів і не зможе сприйняти їх у цілому.

Однак тут є вагоме «але»: якщо, керуючись такою логікою, архітектор перестає слухати звичайних людей, він ризикує стикнутися з обмеженістю власного сприйняття. Архітектор не бог. Він сприймає все у своїй системі координат, яка не є універсальною. Тому сприйняття архітектури звичайною людиною — це дуже важливий аспект, хоча й вельми суб’єктивний. До об’єктивності ми можемо наблизитися, лише якщо зуміємо скласти в єдину матрицю оцінки сотні, тисячі, мільйони суб’єктивних тверджень.

О. Ч.: Так, безумовно. Навіть правильно навести лад у домі може тільки архітектор. Мені, наприклад, складно уявити, як архітектор може жити з людиною іншої професії. Архітектор постійно все розкладатиме по поличках, ранжуватиме аж до міліметра, спричиняючи незручності для партнера і дратуючись від того, що заданий ним порядок у його житловому середовищі постійно порушується. Звісно, архітектора може зрозуміти лише архітектор, ну або той, хто пов’язаний зі сферою архітектури, наприклад, конструктор, інженер. Іншим це буде складно.

Жіночий поріг чутливості до психологічного розпалу тонший, і Оля зупиняє мене значно раніше «критичної точки»

Р.М.: Кому клієнти довіряють більше — архітекторові-чоловіку чи архітектору-жінці? 

О. П.: У цьому питанні, я певен, нема гендерних відмінностей. Клієнт довіряє відповідальному архітекторові. Він вкладає ресурси, гроші, час у ту роботу, яку формує архітектор. Для нього важливо, щоб архітектор дбайливо ставився та розпоряджався цими ресурсами, був націлений на результат. У чоловіка та жінку природою однаково закладене відчуття відповідальності, є всі можливості для цього. Можливо, методи будуть дещо різні, проте і в різних людей однієї статі вони відрізняються.

О. Ч.: Я б не сказала, що комусь більше довіряють. Адже йдуть до того, чиї роботи подобаються, чиї проєкти пасують незалежно від того, чоловік це чи жінка. І тут має відбутися певний конект, коли розумієш, що ви пасуєте одне одному, ви на одній хвилі і робите спільну справу. Хоча поведінка жінок під час проєктування є більш емоційною, можуть виникати деякі конфлікти в процесі творчості. Тут головне — трохи зачекати.

Р.М.: Склався стереотип, що архітектура — це чоловіча професія. Стикалися з дискримінацією за статевою ознакою за час роботи? 

О. П.: Те середовище, в якому я працюю, не передбачає дискримінації. По-перше, я виріс у родині архітекторів. Не можу сказати, що ситуація, скажімо, 30 років тому чимось відрізнялася. Якщо хороше рішення придумала жінка — чудово, якщо погане — погано, і те ж саме стосувалося чоловіка. Хоча мама розповідала, що коли вони прийшли влаштовуватися на роботу після інституту, а це був кінець 60-х років, то зарплату їй нараховували на 10 рублів меншу, ніж чоловікові. Отакий приклад дискримінації.

Якщо ж узяти нашу компанію, то в нас 60% архітекторів — жінки, їх просто більше, і якщо ми подивимося на список головних архітекторів проєктів, то це теж здебільшого жінки. Можливо, є різниця в методологічних, стилістичних підходах до управління. Можливо, є компанії, де все навпаки і де більш орієнтовані на ті якості, що є в чоловіків. Ми ж намагаємося працювати демократично, з урахуванням різних думок.

О. Ч.: Ніколи не стикалася. Хочеш робити — роби. Не можеш — не берись, але не кажи, що це чоловіча професія і тебе в чомусь притискають. Якщо є бажання, то все вийде.

Р.М.: Річард і Сью Роджерс збудували разом будинок для тестя й тещі, Тезука та Юі Такахару разом придумали свій дім, де живуть і зараз, дружина Колхаса допомагала йому в найвизначніших проєктах, і подібних прикладів багато. У вас є приклади таких спільних проєктів-присвят, де чоловіче й жіноче виражені в конкретній фізичній формі? 

О. Ч.: Сподіваюся, в нас такий спільний проєкт знов буде колись. Те, про що ми із Сашею мріємо — проєкт власного будинку. Часто говоримо про це, багато розмірковуємо і, сподіваюся, таки реалізуємо. В кожного з нас є свій почерк, свої особливості, і мені здається, що в домі вони повністю виявлять себе. Тут можна згадати й нашу квартиру. Хоча простір не такий масштабний, і ми стикнулися з певними обмеженнями, в ній, звісно, відчувається, що це суто наш проєкт.

О. П.: Кожен проєкт, над яким ми працюємо з Ольгою, є формою виявлення спільної творчої сутності. Це і Печерська наукова школа PSI, і гімназія «А+», що будується, й інші проєкти, які ми поки ще не демонстрували. Стосовно «найбільш нашого» проєкту — це наша квартира. Вона не така вже велика чи, скажімо, «маніфестаційна». Там ми виступали і в ролі замовників, і в ролі архітекторів. Я — більше як замовник, а Оля — як архітектор, а іноді й навпаки. І це було здорово!

Р.М.: Чи критикуєте ви роботи одне одного? Чи призводило це до несподіваного результату? 

О. Ч.: Так, але по-доброму. Це радше обговорення: в Саші народжується якась ідея, йому хочеться поділитись, я його слухаю, висловлюю власні думки щодо цього, і ми разом їх обговорюємо. В цьому разі в Саші є основна ідея, а як її втілити — є декілька варіантів, і вже подальше проєктування та вибір матеріалів ми й обговорюємо. Тобто це не критика, а скоріше мої думки з приводу тієї ідеї, котру Саша планує реалізувати. Те саме і в моїй роботі: коли я щось роблю, завжди приходжу й показую Саші, прошу його поради, мені важлива його думка. В нас творчий процес триває, напевно, 24 години на добу. Ми постійно занурені в якісь ідеї, щось обмірковуємо, і навіть якщо не разом, то весь час списуємося, пересилаємо фотографії, показуємо якісь варіанти рішень.

О. П.: Постійно критикуємо. І це призводить до певним чином наступного етапу в роботі. В цьому сенс працювати різним людям разом. Кожному властиво заходити в глухі кути. Деякі, щоправда, називають це традицією, завданням замовника, а самокритичніші — творчою кризою. Та якщо причина такого глухого кута — це ти сам, то вийти з нього самотужки важко: потрібно змінювати себе, а робити це в кожному проєкті, раз у раз повторюючи такий духовний подвиг — жодної енергії не стане. А коли ти працюєш із людиною, у якої мозок влаштований інакше, гормони працюють інакше, по-іншому розставлені пріоритети, то спільний глухий кут просто-таки неможливий. Звісно, є ризик критичних розбіжностей, але ж має бути відчуття довіри, розуміння та любові!

Наша спільна робота будується на доповненні ідей, заснованих на протилежному підході

Р.М.: Ніколи не хотілося помінятися місцями? 

О. П.: Таке мені не спадало на думку. Скоріше, це бажання виникає в того, хто зафіксований на певній якості і хоче вирватися з усталеного положення. Ми ж натомість намагаємося підтримувати динамічність у команді, не закисати.

О. Ч.: Кожен має бути на своєму місці. Хоча є речі, які я б не захотіла робити. Могла б, але довелося б себе примушувати. А так у мене є унікальна можливість не працювати, а займатись улюбленою справою.

Р.М.: Творчий почерк вашого тандему — який він? 

О. Ч.: Думаю, він у тому, щоб довести об’єкти до того стану, в якому ми б хотіли їх бачити, і переконати замовника виконати наші побажання і пропозиції в тому вигляді, в якому вони закладені у проєкт. У цьому мені завжди допомагає Саша, і я йому дуже вдячна.

Р.М.: Ваша спільна робота будується на протилежному підході чи на доповненні ідей одне одного? 

О. Ч.: Це радше дотримання певного процесу проєктування, коли ідея поступово вдосконалюється, вибудовується новий шлях, і за цей час проєкт може перероджуватися, проходити декілька стадій, що поступово перетікають одна в одну.

О. П.: Наша спільна робота будується на доповненні ідей, заснованих на протилежному підході. Це стосується не лише нашого з Олею тандему. Це взагалі творче кредо archimatika — ми принципово цінуємо альтернативну думку і позицію в будь-якому питанні. Коли ми з Дімою Васильєвим закінчували інститут, а потім придумували archimatika, раптом виявили, що на переважну більшість питань у нас діаметрально протилежні погляди, причому аргументовані, та при цьому ми вміємо одне одного слухати й чути.

З одного боку, в нас певні сумісні системи координат, а з іншого — полярні висновки з одних і тих самих вихідних даних. Тому, закладаючи фундамент нашої творчої корпоративної культури, ми намагалися це врахувати. В нас, наприклад, вважається хорошим тоном прийти і запропонувати альтернативну ідею, навіть якщо потяг майже пішов або шансів провести її саме в цьому проєкті нема.

Р.М.: Назвіть найбільш незвичайний/визначний/несподіваний проєкт, над яким разом працювали. 

О. П.: Наша квартира. Певен, наступне житло ми також створимо разом. Ми з Олею чекаємо можливості цим зайнятися, коли буде більше часу.

О. Ч.: Найбільш незвичайний, він і найперший спільний проєкт — це конкурс на створення меморіального комплексу «Територія Гідності», в якому ми брали участь чотири роки тому. Сприйняття процесів, що відбувалися тоді в Україні, їхнє вираження в архітектурі, загалом наше до них ставлення, в чомусь відмінне, в чомусь співзвучне, і вираження цих процесів в одному проєкті, що подобався б нам обом, — це було і цікаво, і здорово, і незвичайно.

Р.М.: Чи мають місце професійні ревнощі? 

О. П.: Мабуть, ні. Якщо йдеться про співпрацю одного з учасників тандему з кимось «зі сторони», то нагадаю, що ми працюємо у великій команді й постійно знаходимося в процесі якихось обговорень, колаборацій, взаємодій. Тому ні. Аби з’явилися ревнощі, треба, знов-таки, знаходитись у певній зафіксованій якості, закріпити стосунки між собою та їхнє порушення сприймати болісно. Ми ж намагаємося бути динамічними і демократичними, постійно рости.

О. Ч.: Не думаю. Ми завжди щиро тішимось успіхам одне одного. Я можу лише рівнятися на Сашу, дослухатись і цінувати нашу спільну роботу.

 

Архітектурне бюро Azovskiy + Pahomova

Дніпро

PRAGMATIKA.MEDIA: Як ви вважаєте, чи має архітектура гендерні ознаки? Чи можна ділити її на чоловічу та жіночу? Чи можна говорити про це в контексті нашої архітектури, чи застосовні до неї подібні визначення? У вашій практиці є приклади такої архітектури?

 Анна Пахомова: Безумовно, має сенс говорити про гендерне питання в архітектурі. Жінки постійно змушені поєднувати роботу й боротьбу за рівноправ’я. Це дуже гостре питання. На мою думку, якщо ми хочемо прогресу, то сучасна архітектура має позбавитися гендерної ознаки. Потрібно ламати стереотипи, працювати із цим тут і зараз.

Олег Азовський: Я вважаю, що таке питання може виникати в тих, кого воно бентежить. Для мене як архітектора значення має професіоналізм і рішення, що породжують якісний продукт архітектури або дизайну. І не важливо, хто це зробив — чоловік чи жінка, є задача та її грамотне рішення. Такою й має бути архітектура.

У контексті того, що відбувається із суспільством і з окремими клієнтами чи підрядниками, можна впевнено сказати, що жінці складніше відігравати головні ролі в проєктуванні, узгодженнях, затвердженнях і авторському нагляді. В деяких випадках, якщо з боку замовника є упередження гендерного типу, то жінці спершу треба довести й завоювати авторитет, а потім братися до роботи. Це іноді ускладнює процеси, пов’язані з будівництвом і комунікацією між проєктувальником і підрядником. Я вважаю, якщо люди є професіоналами і прагнуть робити якісний і класний продукт, то вони порозуміються в будь-якому разі.

Значення має професіоналізм і рішення, що породжують якісний продукт архітектури або дизайну

Р.М.: Назвіть три головні причини працювати з архітектором-чоловіком і з архітектором-жінкою.

А. П.: Архітектор-чоловік: глобальність, креативність, наполегливість. Жінка-архітектор: усе те саме плюс облаштування сімейного побуту.

О. А.: Для мене особливого вибору, з ким працювати, власне, й не було: моя дружина і є мій партнер-архітектор. Якщо брати в цілому, то нема жодних причин розглядати це питання в гендерному аспекті. Є люди, що виконують роботу якісно, з адекватним сприйняттям реальності та бажанням працювати, а є ті, хто не бажає щось робити, і тут нема якогось певного розділення на чоловіків і жінок.

Р.М.: Краще зрозуміти архітектора може лише архітектор? 

А. П.: Зрозуміти архітектора може будь-яка творчо налаштована людина. Це постійний пошук рішень, презентації замовникам, щоденне відстоювання ідей, концепції та навіть бюджету.

О. А.: Питання порозуміння людей пов’язане з професією лише частково. Так, безумовно, в архітектурному середовищі присутня певна кастовість чи, правильніше сказати, обраність абощо. Проте є і загальні інтереси, і розуміння процесів життя людини в різних масштабах, і знання, що підказують, як поліпшити щось, яким має бути архітектурне середовище. З огляду на специфіку нашої з Анною роботи ми підтримуємо спілкування з японськими, голландськими, данськими, французькими архітекторами, і в більшості випадків наші погляди в професійному плані на світ архітектури та дизайну збігаються, тож можна сказати, що архітектори з будь-яких країн можуть зрозуміти одне одного.

Геть інше питання, якщо людина не є архітектором, проте вона грамотна, освічена, цікавиться та розбирається в архітектурі, мистецтві, має певну чуйку, смак і адекватні погляди на світ, то такій людині легко буде порозумітися з архітектором і навпаки.

Р.М.: Кому клієнти довіряють більше — архітекторові-чоловіку чи архітектору-жінці?

А. П.: Більшість, звісно, чоловікові, та світ змінюється, і я знаю, що незабаром це перестане мати значення, адже головне — талант і професіоналізм, а ці якості не мають статі.

О. А.: Клієнти бувають різні. Комусь комфортно працювати із жінкою, комусь із чоловіком, та питання довіри виникає, коли клієнт усвідомлює, що перед ним професіонал, який може переконати чи, якщо буде потрібно, скорегувати у виборі оптимального рішення.

Р.М.: Склався стереотип, що архітектура — це чоловіча професія. Стикалися з дискримінацією за статевою ознакою за час роботи? 

А. П.: У нашій професії забагато стереотипів. І починаються вони, щойно я заходжу на об’єкт. Завжди одне й те саме: «Що? Дівчина? А скільки років?.. — Та я 20 років будую… — А ви хто?» і т. п. Та я стараюся одразу доступно пояснити, хто я і що тут роблю.

О. А.: Так, були такі випадки, здебільшого з боку підрядників, та для мене це є показником непрофесіоналізму й небажання працювати в принципі, нереалізованості чи непомірних амбіцій, що заважають виконувати роботу і тягнуть за собою неузгодженість і неякісний продукт. Тож в інтересах усіх учасників процесу реалізації ми намагаємося за можливості усунути подібні ситуації чи просто не працювати з такими людьми.

Р.М.: Річард і Сью Роджерс збудували разом будинок для тестя й тещі, Тезука та Юі Такахару разом придумали свій дім, де живуть і зараз, дружина Колхаса допомагала йому в найвизначніших проєктах, і подібних прикладів багато. У вас є приклади таких спільних проєктів-присвят, де чоловіче й жіноче виражені в конкретній фізичній формі?

А. П.: Саме зараз ми в процесі створення, а точніше, вже реалізації власного проєкту для нашої сім’ї. Оскільки будівництво ще не завершене, є моменти, щодо яких ми іноді сперечаємося.

О. А.: У нас тісний тандем: я архітектор, Анна — дизайнер інтер’єрів, і архітектурне вираження пов’язане з інтер’єром і навпаки. В кожному проєкті в нас індивідуальний підхід до створення і втілення ідеї. В деяких проєктах домінує Анна, в інших — я, та в будь-якому разі ми ведемо їх спільно.

Р.М.: Чи критикуєте ви роботи одне одного? Чи призводило це до несподіваного результату? 

А. П.: Авжеж, критикуємо. Це призводить лише до ліпшого результату, але ми робимо це максимально конструктивно.

О. А.: Критикуємо, адже в суперечці народжується істина. Інше питання в тому, що ми працюємо на високому професійному рівні, тож часто в критиці нема потреби.

Якщо ми хочемо прогресу, то сучасна архітектура має позбавитися гендерної ознаки. Треба ламати стереотипи, працювати із цим тут і зараз

Р.М.: Ніколи не хотілося помінятися місцями?

А. П.: Ні, на мій погляд, цього можна хотіти, коли є проблеми із самореалізацією.

О. А.: Ні, категорично.

Р.М.: Творчий почерк вашого тандему — який він? 

А. П.: Разом шукати прості рішення. 

О. А.: Прагнення та втілення якісного, грамотного продукту архітектури та дизайну.

Р.М.: Ваша спільна робота будується на протилежному підході чи на доповненні ідей одне одного? 

А. П.: Наша спільна робота будується на доповненні одне одного, на бажанні досягти цілісності в результаті.

Р.М.: Назвіть найбільш незвичайний/визначний/несподіваний проєкт, над яким разом працювали. 

А. П.: Мабуть, на цьому етапі це об’єкт під назвою Heat 360. Станом на зараз ми завершуємо ще декілька спільних об’єктів, про які ви дізнаєтеся дещо пізніше.

О. А.: Ми разом працюємо над усіма об’єктами, і кожен є визначним для нас зі своїми несподіваними рішеннями, буде це сіновал у вітальні, панорамне вікно в душовій, скляні покрівлі абощо. В кожному проєкті ми відкриваємо простір по-новому та якісно виражаємо його зв’язок з оточенням для комфорту людини.

Р.М.: Чи мають місце професійні ревнощі? 

А. П.: Це щонайменше нерозумно: ви створюєте й розвиваєте спільну справу. Тому в нашому випадку ні, ми дуже радіємо успіхам одне одного. Разом переживаємо, якщо щось не вийшло. Головне, на нашу думку, все це проговорювати, вникати в усі моменти, слухати й чути одне одного.

О. А.: Ні, ми робимо одну справу, ми одна сім’я та самодостатні люди.

 

Унікальна творча команда SVOYA STUDIO, що складається з декількох сімейних архітектурних тандемів

Дніпро

PRAGMATIKA.MEDIA: Як ви вважаєте, чи має архітектура гендерні ознаки? Чи можна ділити її на чоловічу та жіночу? Чи можна говорити про це в контексті нашої архітектури, чи застосовні до неї подібні визначення? У вашій практиці є приклади такої архітектури? 

SVOYA STUDIO: Судячи з володарів Прітцкерівської премії, гендерні ознаки все-таки мають місце. Та якщо копати глибше, то як у мистецтві, фешн-індустрії та інших сферах, ця межа стирається. Образ і характер об’єкта побудовані на технічних та естетичних вимогах до нього, а не на гендерній приналежності автора.

Р.М.: Які гендерні особливості сприйняття архітектури ви б відзначили? З чим доводилося стикатись? 

SVOYA: Сприйняття радше залежить від освіченості людини та рівня культури, аніж від гендерних особливостей, хоча вони й мають місце. Можливо, жінок в багатьох аспектах більше цікавить практичність, і це відбивається на сприйнятті картини світу в цілому.

Р.М.: Назвіть три головні причини працювати з архітектором-чоловіком та з архітектором-жінкою. 

SVOYA: Назвемо три причини, що стосуються архітектора будь-якої статі: захват від портфоліо, добрі рекомендації і, власне, людський фактор.

Р.М.: Краще зрозуміти архітектора може лише архітектор? 

SVOYA: Не обов’язково. Ми часто зустрічаємо культурно обізнаних людей із різних сфер діяльності. Коли ти з ними «на одній хвилі», взаєморозуміння дуже високе.

Р.М.: Кому клієнти довіряють більше — архітекторові-чоловіку чи архітектору-жінці? 

SVOYA: Довіряють насамперед професіоналові, майстру своєї справи. 

Р.М.: Склався стереотип, що архітектура — це чоловіча професія. Стикалися з дискримінацією за статевою ознакою за час роботи? 

SVOYA: У нас студійна робота, і весь процес — це синтез роботи чоловіків і жінок. Тому дискримінації не помічали.

Р.М.: Річард і Сью Роджерс збудували разом будинок для тестя й тещі, Тезука та Юі Такахару разом придумали свій дім, де живуть і зараз, дружина Колхаса допомагала йому в найвизначніших проєктах, і подібних прикладів багато. У вас є приклади таких спільних проєктів-присвят, де чоловіче й жіноче виражені в конкретній фізичній формі? 

SVOYA: У нашій архітектурній родині всі об’єкти спільні, вони є плодом взаємодії та синергії чоловіків і жінок. Чоловіча половина вміє все структурувати, більш глибоко занурюючись у технічні питання, а жіночий погляд допомагає продумати все до дрібниць у тому, що стосується комфортної експлуатації та естетики.

Р.М.: Чи критикуєте ви роботи одне одного? Чи призводило це до несподіваного результату? 

SVOYA: Критичний погляд колег на речі допомагає зняти певні «шори» під час тривалої роботи над проєктом. Це колективний аналіз, і він завжди призводить до більш досконалого результату.

Образ і характер об’єкта побудовані на технічних та естетичних вимогах до нього, а не на гендерній приналежності автора

Р.М.: Творчий почерк вашого тандему — який він?

SVOYA: Чесність, відкритість, професіоналізм, любов до своєї справи і повна самовіддача. Ми буквально «проживаємо» кожен проєкт і подеколи настільки глибоко, що наша робота трансформує поняття «замовник + архітектор» у «друзі».

Р.М.: Ваша спільна робота будується на протилежному підході чи на доповненні ідей одне одного? 

SVOYA: Є відомий вислів: «Художника образити може кожен». Жорстку критику ми не вітаємо, бо часто помічали, як із незрозумілих, дивних ідей народжуються шедеври. Але доповнення ідей одне одного і здорова критика допомагають у роботі.

Р.М.: Назвіть найбільш незвичайний/визначний/несподіваний проєкт, над яким разом працювали. 

SVOYA: Найвизначнішими проєктами наразі є Печерська міжнародна школа PSI та гімназія «А+» у Києві, які подарували нам досвід колаборації з іншою архітектурною майстернею і дали глибокий підхід до сфери, що потребує видозмін. А найнезвичайнішим можна назвати проєкт зоопарку Zoo Mare в комплексі робіт по парк-готелю Porto Mare в Алушті. В цьому зоопарку було багато дивовижних архоб’єктів, зокрема проєкт повноцінного будинку для єнота.

Р.М.: Чи мають місце професійні ревнощі? 

SVOYA: Не знаємо, не стикались.

 

Віталій Дорохов і Тетяна Дмитренко

Київ

PRAGMATIKA.MEDIA: Як ви вважаєте, чи має архітектура гендерні ознаки? Чи можна ділити її на чоловічу та жіночу? Чи можна говорити про це в контексті нашої архітектури, чи застосовні до неї подібні визначення? У вашій практиці є приклади такої архітектури? 

Віталій Дорохов і Тетяна Дмитренко: Наша думка така. Після отримання виборчого права в 1893 р. жінки отримали можливість вступати у вищі навчальні заклади, і їхні навички, вміння та стиль стали невід’ємною частиною нашого сьогоднішнього сприйняття архітектурних форм — від об’ємно-просторових споруд до інтер’єрів. І в предметному дизайні також дався взнаки їхній вплив, де суворий стиль чоловічого мілітаризму елегантно «посунула» жіноча рука. Відтак, буде доречно згадати Ейлін Грей і киянку Наталю Борисівну Чмутину.

Архітектуру обов’язково варто розглядати в контексті чоловічої та жіночої сутностей. Якщо розширити це поняття й екстраполювати його на зовнішній вигляд міста, головним прикладом чоловічої та жіночої сутностей ми вважаємо Париж і Лондон. У британській столиці жіноча урбаністика і суворий диктат щонайменше трьох королев Великої Британії сплели тонку «матерію» міста, що нагадує чимось химерну, хаотично «розкидану» вишивку. І Париж, де жорсткою рукою два великих чоловіки — Наполеон ІІІ і барон Осман — перекроювали місто для відповідності високому статусу імперії.

Р.М.: Які гендерні особливості сприйняття архітектури ви б відзначили? З чим доводилося стикатися? 

В. Д. і Т. Д.: Це питання для нас неоднозначне, бо не завжди такі особливості є очевидними чи вирізняються, оскільки в предметному дизайні жіноча рука — це лаконічність, м’якість форм, практичність, зручність. Згадаємо, наприклад, ту ж Ейлін Грей та її меблі. З іншого боку, ті самі визначення однаково підходять до предметного дизайну й архітектури, залишених нам французьким архітектором Ектором Гімаром.

Приватний будинок Country Loft у передмісті Києва

Р.М.: Назвіть три головні причини працювати з архітектором-чоловіком і з архітектором-жінкою.

В. Д. і Т. Д.: Якщо говорити предметно, то чоловік — це знання електричних схем і розуміння проєктування електропроводки, слабкострумових мереж, а також розуміння й організація всього технічного оснащення об’єкта будівництва, вміння пов’язати дизайн об’єкта, проєктування із суміжними організаціями. Жінка ж — це об’ємне бачення планувальної цілісності об’єкта, розуміння його кольору й характеру, повне, вичерпне його уявлення з предметами інтер’єру та декором.

Р.М.: Краще зрозуміти архітектора може лише архітектор? 

В. Д. і Т. Д.: Лише тоді, коли архітектор пройшов відповідну підготовку й отримав усі навички управління проєктуванням об’єкта й роботи із суміжниками та підрядниками.

Р.М.: Кому клієнти довіряють більше — архітекторові-чоловіку чи архітектору-жінці? 

В. Д. і Т. Д.: У нашій країні, втім, як і в США, про що ми знаємо з особистого досвіду, це особливого значення не має.

Р.М.: Склався стереотип, що архітектура — це чоловіча професія. Стикалися з дискримінацією за статевою ознакою за час роботи? 

В. Д.: Був випадок, коли нашим клієнтом виявився мусульманин. Питання Тетяні він ставив через мене, чоловіка. Та це радше релігійні обмеження, а не дискримінація.

Р.М.: Річард і Сью Роджерс збудували разом будинок для тестя й тещі, Тезука та Юі Такахару разом придумали свій дім, де живуть і зараз, дружина Колхаса допомагала йому в найвизначніших проєктах, і подібних прикладів багато. У вас є приклади таких спільних проєктів-присвят, де чоловіче й жіноче виражені в конкретній фізичній формі?

В. Д. і Т. Д.: Якщо брати сім’ї Річарда та Сью Роджерсів і Тезуки та Юі Такахару, то все це ланки одного ланцюга і єдиного монокультурного стильового складника, що демонструє прив’язаність більшості архітектурних сімей до обмеженої стилістичної складової частини, абсолютно далекої від реалій українського споживчого суспільства.

Наш творчий тандем виріс і розвивався з урахуванням віянь і течій, притаманних традиціям суто київського суспільства, які сформувалися в місті з початку ХІХ ст. після масштабної пожежі, що практично знищила столицю. У 90-ті роки нам поталанило працювати з великою американською компанією. Ми часто бували і в інших країнах за океаном, брали участь у найпросунутіших конкурсах свого часу, насичувалися тим неймовірним архітектурним багажем, до якого мали доступ. Ми сміливо експериментували, прагнучи реалізувати якомога більше цікавих проєктів. Тому наші клієнти мали змогу з нашою допомогою познайомитися з усіма стилістичними напрямами двох континентів.

Р.М.: Чи критикуєте ви роботи одне одного? Чи призводило це до несподіваного результату? 

В. Д.: Авжеж, ми звертаємо увагу на те, що робить кожен із нас, і часто обговорюємо доцільність, витонченість того чи іншого рішення. Розумна конструктивна критика має місце в процесі роботи. Так, в одному з наших проєктів у громадському санвузлі я передбачив двері стандартного розміру, тоді як Тетяна в ході обговорення внесла свої корективи до проєкту і змогла переконати клієнта збільшити їхню висоту, довівши її до 2,8 м, що повністю перевтілило вигляд, здавалося б, звичайного санвузла.

Р.М.: Творчий почерк вашого тандему — який він? 

В. Д. і Т. Д.: Ми прагнемо пропагувати ідеї київських архітекторів-авангардистів 1920-х рр. і вбачаємо свою місію в просуванні для широкої публіки вишуканого синтезу величних культур Європи й Азії.

Р.М.: Ваша спільна робота будується на протилежному підході чи на доповненні ідей одне одного? 

В. Д. і Т. Д.: Ми спільно продукуємо ідеї та розвиваємо їх. У творчому процесі ми єдине ціле, наче інь і ян.

Р.М.: Назвіть найбільш незвичайний/визначний/несподіваний проєкт, над яким разом працювали. 

В. Д.: Думаю, це наш проєкт Country Loft — приватний будинок у передмісті Києва з елементами лофтової стилістики. Можу цілком упевнено сказати, що ми відкрили цей стиль для України.

Р.М.: Чи мають місце професійні ревнощі?

В. Д. і Т. Д.: У нашому тандемі ні.

 

 

/Опубліковано в #02 томі Pragmatika, червень 2018/