Архітектурний копіпаст убиває. Чому різноманітність вважають запорукою вітальності міста?

Diversity — різноманітність — можна вважати головним словом, яке маркує нашу епоху. На відміну від філософії модерністів, котрі прагнули всіма силами впорядкувати хаос і проголосили уніфікацію антикризовою панацеєю, сучасні урбаністи вважають, що істина та ключ до процвітання — в різноманітності. У найширшому сенсі — етнічному, гендерному, культурному, політичному і, звісно, у різноманітності візуального середовища. Чому світ прийшов до цієї нової ортодоксії і як Київ віддзеркалює глобальну тенденцію?

«Машина для задоволень» замість «машини для житла» — так утопісти бачать закономірну трансформацію не тільки інтер’єрів, а й середовища в макромасштабі, тобто міста. Будьмо реалістами: варто трохи знизити градус і обговорювати не гонитву за задоволеннями та перетворення міст на атракціон, а умови комфортного проживання. Але для сучасного городянина комфорт — це зокрема й різноманітність вражень. Нудне місто комфортним бути не може — у цьому впевнені противники гомогенізованого середовища.

Прюїтт-Ігоу, проєкт житла для незаможних, США, 1954 р.

Питання будівництва уніфікованих житлових кварталів у розвинених країнах остаточно закрили до кінця XX — початку XXI ст., незважаючи на те, що проблему дефіциту житла досі вирішено лише частково й не скрізь. Історія знесення 11-поверхових веж Прюїтт-Ігоу в Сент-Луїсі стала енциклопедичним прикладом, а сама назва мікрорайону — загальною назвою.

Задля справедливості варто визнати, що в початковому проєкті Мінору Ямасакі ландшафт і варіативне озеленення дворів покликані компенсувати одноманітність бетонних коробок. Але забудовники не реалізували ландшафтні ідеї архітектора. У підсумку моноархітектура стала домінантою району — вона його й занапастила.

Моноархітектура стала домінантою району — вона його й занапастила

Кадри із документального фільму The Pruitt-Igoe Myth: An Urban History (2011). Режисер: Чед Фрідріхс

Уже в новітній історії долю комплексу Ямасакі повторив житловий мікрорайон Red Road у Глазго. Вісім 28–30-поверхових висоток були по черзі підірвані у 2010–2015 роках. Знесення будівель транслювалося в прямому ефірі на шотландському телебаченні. Причина такого безславного фіналу і в Сент-Луїсі, і в Глазго одна: однакові житлові райони маргіналізувалися настільки, що перетворилися на загрозу для благополуччя своїх міст загалом.

Історія підказує, що гнітюче на людину впливають не так архітектурні якості однієї конкретної будівлі, як багаторазове тиражування одного й того самого проєкту. Unité d’Habitation Ле Корбюзьє та подібні модерністські експериментальні будівлі в різних країнах благополучно дожили до сьогодні. Негативні емоції викликають насамперед серії, сконцентровані на одній ділянці. Хитрощі планування на кшталт складання юнітів у «змійки», «ялинки» та складніші малюнки, оцінити які можна лише з висоти пташиного польоту, ситуацію не виправляють. А джунглі китайських міст-привидів, що лякають, не роблять привабливішими навіть точкові акцентні культурні чи спортивні об’єкти.

Негативні емоції викликають насамперед серії архітектурних об’єктів

Ще 1961 р. Джейн Джекобс у книзі «Смерть і життя великих американських міст», яка сьогодні стала «біблією урбаніста», писала, що активна діяльність може процвітати в містах лише за різноманітного фізичного середовища.

Пізніше Річард Флорида взяв на озброєння її постулат про те, що різноманітність стимулює творчість, а Ян Гейл окреслив взаємозв’язки архітектури й транспортної системи: в автомобілецентричному місті архітектурна різноманітність не така важлива. Але в людиноцентричному відіграє головну роль. Із цим складно не погодитись, адже не можна назвати захоплюючою прогулянку вздовж нескінченного паркану, будинку-стіни чи серії типових багатоповерхівок.

Фасад будинку в мікрорайоні Red Road, Глазго, Великобританія. Фото: © by RICOH GX200

Момент знесення будинку в мікрорайоні Red Road, Глазго, Великобританія. Джерело фото: feeds.theguardian.com

Час розвінчав ідеї модерністів, які щиро бажали, подібно до героя Стругацьких, «щастя для всіх, задарма». У проєктах, покликаних швидко забезпечити людей недорогим житлом, багато підводних каменів.

 

Одноманітна архітектура шкодить здоров’ю

За версією ВООЗ, довкілля є одним із чотирьох головних факторів, що впливають на здоров’я людини. Його вплив на поведінку та здоров’я вивчають у рамках спеціальної дисципліни «Психологія довкілля» (Environmental psychology).

Авторитетний американський психолог Генрі Мюррей констатував, що якість довкілля впливає на людину настільки ж сильно, як і її потреби, і особистісні особливості. Він запропонував термін «середовищний стрес». Одним із компонентів цього стресу є архітектура та інфраструктура.

Архітектура є одним із компонентів «середовищного стресу»

Фото: Kristina Tripkovic on Unsplash

В Австрії питаннями впливу середовища на життя, благополуччя людини та її особистість займається Інститут психології житлових просторів і архітектури. Професор Харальд Дейнсбергер-Дейнсвегер, виступаючи з лекціями, переконує, що неякісна архітектура може провокувати стрес, психічне виснаження й викликати фізичний дискомфорт. Найбільш чутливі до якості середовища діти та люди похилого віку.

 

Типове будівництво в Україні: незавершений гештальт

Експеримент із типовим будівництвом на пострадянському просторі рано оголошувати завершеним. Здавалося, що епоха хрущовок і боротьба з надмірностями в архітектурі, яку розгорнув уряд у 1955 р., — найгірше, що могло статися з містами СРСР. Сьогодні мало хто з нефахівців здатний відрізнити одну від одної будівлі з типових серій 1-412–1-425, але ми вже перестали їх демонізувати. З’явилося нове «втілене зло»: типові висотки-людинники, якими забудовували наприкінці XX ст. і продовжують забудовувати сьогодні десятки гектарів, створюючи нові й нові гетто-спальники на околицях, зокрема й української столиці.

Мешканці спальних монотонних районів найчастіше впадають у депресію

«Порівняйте свої відчуття, коли ви гуляєте центром Львова чи перебуваєте в одному зі спальних районів Києва — на Борщагівці, Позняках чи Харківському масиві. Вони будуть різними, правда? — каже київський психолог Ірина Романова. — Ще наприкінці XX ст. вчені в Європі й Америці звернули увагу, що жителі спальних монотонних районів частіше впадають у депресію, ніж люди, які мешкають у «старому місті».

Виявилося, що емоційний стан людини залежить від кольору, форми, освітлення та навіть матеріалів, використаних у будівництві. Архітектори в розвинених країнах, дбаючи про комфорт майбутніх користувачів, повсюдно консультуються із психологами. Обговорюють колористику, висотність, архітектурні ритми, адже однакові елементи, що багаторазово повторюються, спричиняють утому очей».

Київ. Україна. Фото: Мар’ян Блан | @marjanblan on Unsplash

І все ж таки висотні будівлі-клони активно будують на околицях української столиці та в передмісті. Єдине виправдання цьому архітектурному злочину вже 70 років звучить незмінно: «Ми повинні швидко забезпечити людей недорогим житлом». І, як не дивно, цей аргумент відгукується в серцях і умах формальних містобудівників, які видають дозволи на черговий типовий мікрорайон, а квартири в 24-поверхових вежах-близнюках знаходять своїх покупців.

Причиною такої прихильності до типових багатоповерхівок є майже сторічна ізоляція, відсутність вільного вибору та економічна нестабільність. За відсутності доступних кредитів українці купують те, на що вистачає накопичень, аби не зв’язувати себе довгостроковими борговими зобов’язаннями.

Нове «втілене зло» — це типові висотки-людинники

Київ. вул. Драгоманова 2а. Джерело фото: wikimapia.org

Адепти типового будівництва (хоча сьогодні вони у винятковій меншості) досі намагаються парирувати, що причиною краху експерименту Прюїт-Ігоу правильно вважати не архітектуру Мінору Ямасакі, а расові конфлікти та соціальне розшарування. Мовляв, якщо в Україні подібні протиріччя не виражені так явно, то й маргіналізація в масштабі мікрорайонів неможлива.

З погляду, припустимо, людини, народженої в брежнєвську епоху, інтер’єри й акуратні двори Прюїтт-Ігоу (в «цукерковий» період відразу після заселення) видаються «житлом обітованим». До того ж одноманітність допомагає людині родом із СРСР упоратися з несвідомою статусною тривогою.

 

Антон Олійник: неможливо уніфікувати мрії про краще місто

Чому в Києві продовжують займатися архітектурним копіпастом? І чи можливо побудувати в київській промзоні модель «міста-мрії»? Обговорюємо ці питання з київським архітектором Антоном Олійником, співзасновником BURØ architects і головним архітектором житлового району RYBALSKY.

Антон Олійник, співзасновник BURØ architects

PRAGMATIKA.MEDIA: Одне з наболілих теоретичних питань: де проходить грань між хаотичною забудовою та різноманітною архітектурою? У чому принципова різниця?

Антон Олійник: Різниця — у наявності правил чи, як найчастіше кажуть архітектори, обмежень. Якщо говорити про Європу — це різні комплексні схеми забудови. Якщо говорити про Америку — зонінг. У нас обмежувальну роль, за ідеєю, мають виконувати детальні плани територій, але вони регулюють хіба що функцію, червону лінію. Продумані обмеження якраз протистоять хаосу, але заохочують різноманітність.

Київ хаотичний. Він живе за документацією, що регулює забудову ще радянського зразка, яка створювалася в парадигмі планової економіки, наявності центрального замовника, центрального забудовника, центральної експлуатаційної компанії, при тому, що квартири роздавалися безкоштовно. Надворі 2020 рік, економіка вже 30 років як ринкова, і ці норми зжили себе. Для сучасної забудови давно потрібні інші соціальні, економічні та планувальні підходи.

Р.М.: У Нідерландах, Німеччині та багатьох інших країнах часто практикують підхід, коли майстер-план території розробляє одне велике бюро, а до проєктування окремих будівель залучаються вже окремі компанії, які мають власний яскраво виражений архітектурний почерк. У наших умовах можливий подібний архітектурний «джем-сейшн», імпровізація на тему?

А. О.: Так. На Рибальському півострові щось схоже й відбувається. Два роки тому проводився конкурс на найкращу архітектурну ідею однієї з будівель — будинку номер 11. Уже існував майстер-план, були позначені червоні лінії, а найкращу творчу ідею обирало журі. Тепер над житловим районом RYBALSKY працюють дві збірні команди: одна — над концепцією, інша займається робочим проєктуванням. У цих командах люди з різних архітектурних бюро, об’єднані ідеєю одного масштабного проєкту.

Житловий район RYBALSKY, Київ. Фото: RYBALSKY

Р.М.: BURØ architects розробляло урбаністичну концепцію Рибальського півострова, а ви — головний архітектор проєкту. Нещодавно з’явилися нові ефектні візуалізації лінії біля води. Нестандартні будівлі, що виходять фасадами на Дніпро, — це ваша розробка?

А. О.: Так і є. Перший будинок-сходинки був спроєктований уже кілька років тому й терпляче чекав свого часу. Ми розробляли його майже одночасно із загальною концепцією півострова. Це проєкт першого в Києві каскадного будинку, де не буде такого поняття, як типовий поверх. Кількість індивідуальних проєктів дорівнює кількості квартир. Це по суті набір індивідуальних вілл. Vertical village, можна сказати. Друга будівля, що нагадує корону, зараз у нас у процесі проєктування. І вона теж відрізняється не лише оригінальним фасадом, а й іншими рішеннями. Якими — побачите самі пізніше.

«Сенс різноманітності — в тому, щоб запропонувати кожному особистий ідеал житла»

Р.М.: Таке поняття, як «типова архітектура», очевидно, несумісне з концепцією RYBALSKY? Чому і як дійшли рішення пожертвувати економічно вигідною уніфікацією?

А. О.: Будь-який проєкт має мету. Мета RYBALSKY — створити місто мрії в мініатюрі. Я собі важко уявляю уніфіковану чи типову мрію. Ми істоти індивідуальні, і кожна людина — це космос. Сенс різноманітності якраз полягає в тому, щоб запропонувати різним людям їхній особистий ідеал житла або щось наближене до ідеалу. Вибачте за цитування Маркса, але буття визначає свідомість. Ян Гейл перефразував це на девіз урбанізму, сказавши: «Ми формуємо міста, а міста формують нас».

Оскільки ми різні, то й міста мають бути максимально різноманітними. До того ж ми вже маємо негативний досвід типової забудови — і сучасної, і модерністської спадщини у вигляді хрущовок, будинків масових серій, які будувалися для якоїсь типової радянської людини. Сьогодні всім очевидно, що ці території не процвітають, м’яко кажучи.

Житловий район RYBALSKY, Київ. Джерело зображення: BURØ

Р.М.: У Києві немає так званих дизайн-кодів, і навіть зонінг ніяк не можуть прийняти. Тим не менш, у плануванні RYBALSKY ви, схоже, займалися самоцензурою, обмежуючи висотність і щільність. Чим керувалися?

А. О.: Повторюся, що спочатку стояло завдання збудувати район мрії. І тим самим змінити парадигму забудови в Києві. Показати, що можна заробляти гроші на будівництві, але не шкодити ні собі, ні іншим. У самій постановці питання вже є помилка, мовляв, якщо ми будуємо вежі, то отримуємо більше квадратних метрів на продаж. Насправді це не так. Середня поверховість на добре розпланованій ділянці дає цілком порівняну з висоткою кількість житлових юнітів.

Сьогодні в Києві будують вежі навіть не через те, що це економічно вигідно. А тому, що це набагато простіше: ти намалював один план і розмножив на 25 поверхів. Це та сама уніфікація. Ти береш із замовника гроші за будинок, а проєктуєш один поверх і множиш його на 25. Але я не назвав би це архітектурою і не вважаю, що таким цікаво займатися — якщо піклуватися про розвиток, досвід, матеріальний слід. Моя установка: будувати вгору можна тільки тоді, коли в цьому є сенс.

Житловий район RYBALSKY, Київ. Фото: RYBALSKY

Тож у нас була не те щоб самоцензура, а набір певних переконань. Ми сформулювали свою сітку правил, які допоможуть досягти поставленої мети, зокрема й у дрібницях. Наприклад, одразу вирішили, що будемо використовувати в будинках сходи типу СК-1, тому що нам категорично не подобаються похмурі темні сходи з металевими протипожежними дверима. СК-1 — сходи з великим вікном, через яке можна висвітлити ліфтовий хол. І одразу отримати там комфортний простір.

Також однією з причин створення закритих кварталів було бажання відмовитися від огорож. Бо поки що в Києві питання gated community гостро не стоїть, але в найближчі кілька років ми неминуче з ним зіткнемося. Я вважаю, що міський простір має бути безбар’єрним. Городянину потрібно мати можливість потрапити до будь-якої точки. Наш закритий квартал дозволяє розділити простір на приватний, колективний і публічний. Але немає потреби в охоронцях і хвіртках.

«Мета: побудувати район мрії, змінивши парадигму забудови в Києві»

Житловий район RYBALSKY, Київ. Фото: RYBALSKY

Р.М.: Як ви вважаєте, чи справді архітектурна різноманітність є невід’ємною умовою вітальності та благополуччя? Питання, як і раніше, дискусійне.

А. О.: Так, безумовно. Це впливає на відчуття щастя. І на здоров’я зрештою теж опосередковано впливає. А дискусії довкола цієї теми будуть завжди. Ще 300 років тому на Подолі високою вважалася дво- чи триповерхова будівля буквально на 5–10 кімнат. У дореволюційний час уже будувалися 6–7-поверхові будівлі. І якщо почитати пресу тих часів, то був такий самий дискурс, як і сьогодні: про нелюдські будівлі-монстри.

Нині у зв’язку з розвитком технологій обсяги проєктування збільшились у рази — архітектори можуть працювати з кількома десятками квадратних метрів. І ми маємо квінтесенцію уніфікації — мікрорайони з типовою забудовою, з якими невідомо, що робити. Не лише ми — німці, наприклад, теж не знають, що робити зі своєю спадщиною. Частково вони ці будинки розбирають, розущільнюють, доущільнюють, перепроєктовують для того, щоб досягти якоїсь різноманітності. Щоб надати людині індивідуальну пропозицію, створити м’які взаємозв’язки архітектури з містом загалом.

Одноманітне місто ніколи не стане суперзіркою

Процеси переосмислення відбуваються постійно, тому ми перебуваємо в безперервних дискусіях: що таке різноманітність? де вона починається? чим закінчується? де золота середина — економічна, соціальна, візуальна?

Житловий район RYBALSKY, Київ. Джерело зображення: BURØ

Місто як архітектурна колекція

Одноманітне місто ніколи не стане суперзіркою, тому що воно непривабливе й позбавлене харизми. І хоча дискусії про архітектурне розмаїття та urban diversity в ширшому розумінні тривають у політичному, академічному та дослідницькому середовищі, європейські планувальники давно перейшли від слів до справи. Нові райони європейських міст — Нордхавн у Копенгагені, Бйорвіка в Осло, Норра Юргордштаден (Norra Djurgårdsstaden) у Стокгольмі, центр в Алмері, Зоннвендфертель (Sonnwendviertel) у Відні, Хафенсіті в Гамбурзі — можна досліджувати як колекції сучасної інноваційної архітектури.

Площа Хафенсіті, названа на честь ексмера Хеннінга Фошерау, ініціатора масштабного проєкту ревіталізації старої гавані Гамбурга. Фото: Андрій Вєтошкін

Як вважає Рюрд Гітема (Ruurd Gietema), архітектор і планувальник, партнер нідерландського бюро KCAP Architects&Planners, який працював над редевелопментом Хафенсіті: «Кожна будівля має бути окремим проєктом. Якщо залучати безліч невеликих інвесторів, забудова виходить різноманітнішою і за естетикою, і за функціями.

Хтось хоче звести великий житловий будинок, хтось — компактний готель, хтось — камерний концертний майданчик. Усі 60 компаній, що беруть участь у проєкті, залучають різних архітекторів. Це збагачує характер району. А особливі об’єкти, як-от Ельбська філармонія, надають йому нового звучання».

Дизайн давно влився в проєктування міської інфраструктури

Дизайн давно влився в такі прозаїчні напрями діяльності, як проєктування міської інфраструктури. З давніх-давен архітектори самовиражалися в будівництві мостів, акведуків, водонапірних веж. У XX ст. з’явилися скульптурні зупинки транспорту, паркінги та велопаркування. Сьогодні у фокусі уваги опинилися й дрібніші інфраструктурні деталі.

Сад трав у внутрішньому дворі комплексу 79&Park, Стокгольм. Фото: Ірина Ісаченко

І поки в Києві на містобудівній раді сперечаються, чи стане черговий спальник трохи кращим, якщо 25-поверхові панельні висотки розбавити кількома монолітно-каркасними будинками, MoDus Architects створюють футуристичні тунельні портали на об’їзній в італійській провінції Больцано, а в Естонії встановлюють «найкрасивіші у світі» електроопори вздовж Хаапсалуського шосе, розроблені дизайнерами OÜ Part arhitektid Sille Pihlak і Siim Tuksam.

Усе для того, щоб люди не страждали від сенсорного голодування.