До речі, представлення колективу авторів в архітектурі досі лишається атавістичним спадком попередньої, моноархітектурної епохи: проєкт подається як робота головного архітектора, бренду архітектурної фірми і в кращому випадку доповнюється брендами зірок суміжних сфер, які брали участь у проєкті.
Ольга Чернова, головний архітектор проєктів archimatika
У презентації нашої роботи бракує своєрідного варіанта заключних титрів, що завершують будь-який фільм під повну версію саундтреку і в яких згадані всі: продюсери, актори другого плану, художники декорацій, освітлювачі, сценаристи, костюмери. Адже у створенні кіно, так само, як і в архітектурі, важлива робота кожного учасника, далеко не лише головного режисера та його найближчих помічників.
Наше сьогодення дедалі більше розширює палітру колаборацій. І в цьому джазовому багатоголоссі різних професійних досвідів і позицій деколи стає непросто почути лінію архітектора, а при подальшій реалізації — віднайти архітектуру.
Для архітектора є спокуса вибору «енергозберігаючої» моделі поведінки: не нав’язувати партнерам по колаборації свою мелодію, а линути за течією, огинаючи висунуті іншими професіями фактори. Адже це так по-командному шанобливо щодо колег — не випинати свою величну професію та її величну місію! Так соціально толерантно! Так демократично! Адже ми живемо в поставторитарну епоху!
Коли архітектор втрачає свій архітектурний суверенітет, результатом буде неминуче фіаско!
Однак не побоюся представити правило: будь-яка архітектурна колаборація, у якій архітектор поступається лідерством перед іншими професіями чи навіть демократичним генератором рандомних рішень, призводить до створення слабкої, невиразної, нецікавої, безталанної архітектури. Архітектури до того ж нестійкої (not sustainable), адже незадоволені її якістю мешканці перманентно прагнутимуть її переробити, а то і знищити.
І коли архітектор втрачає свій архітектурний суверенітет (що передбачає право на остаточне узгодження усього з усім, на власний розсуд розставляючи пріоритети), то не важливо, кому саме він передає штурвал — технологу будівельного виробництва, комерційному забудовникові, художнику чи спеціалістові із sustainability: якщо новий стерновий не став архітектором, результатом буде неминуче фіаско!
Мабуть, наймасштабніший приклад такого фіаско — типові житлові серії другої половини ХХ ст., що заполонили безкраї простори міст в усьому світі. Архітектори, які створювали до цього цілком гідні об’єкти, у колаборації з домобудівельними комбінатами зробили архітектуру настільки поганою, що це вже й архітектурою назвати язик не повертається.
Архітектори піддалися уніфікованій параної будівельників, утратили свій творчий суверенітет. І це призвело до безглуздих витрат гігантських ресурсів: мільярди тонн парникових газів, викинутих в атмосферу під час виробництва ЗБ-панелей хрущовок і їхніх типових побратимів за кордоном, що тепер підлягають знесенню, псували клімат дарма: ми будемо змушені викинути в атмосферу ще стільки ж, аби на їхньому місці звести нове житло…
Фото: Mike Kononov/Unsplash
Парадоксально, та ця глобальна архітектурна катастрофа багатьох наших колег нічому не навчила.
Місце радянських ДБК зайняли пострадянські комерційні забудовники дискомфорт-класу. Архітектори перелаштувались і стали продавати свій архітектурний суверенітет уже новим господарям, штампуючи мільйони квадратних метрів нових потвор. Бетонні монстри повертаються! Тепер у п’ять разів вищі, аніж у першій серії! Як і в першій частині, драматичний сюжет охоплює історію у пів століття, а у фіналі бетонних чудовиськ урешті зносять…
Будь-яка колаборація, у якій архітектор втрачає свій суверенітет, обертається безрозсудним злом. Словосполучення «комерційний архітектор» набуло негативного сенсу саме завдяки втраті суверенітету архітекторами в рамках спільної роботи з комерсантами. І як один із сумних результатів — 600 закинутих молів у США. Їхнє будівництво так само безглуздо отруїло атмосферу, як і будівництво хрущовок.
Історики архітектури хапаються за голову, якщо хтось раптом забажає знести порослий бур’янами цех!
А тепер порівняйте ці ситуації із житловими дохідними будинками ХІХ ст., які реконструюються, переобладнуються, а після цього продовжують використовуватись і п’ятдесят, і сто років після будівництва! Порівняйте з промисловими об’єктами ХІХ ст. — вони набувають нової функції й живуть далі! Історики архітектури хапаються за голову, якщо хтось раптом забажає знести порослий бур’янами цех!
Тому що архітектори житла й промисловості ХІХ ст., також працюючи в колаборації з будівельною промисловістю та підприємцями, на відміну від своїх колег ХХ ст., професійний суверенітет не здали й чесно виконали роботу: створили архітектуру. А коли один архітектор сумлінно виконав свою роботу, інший архітектор і через п’ятдесят, і через сто, і через двісті років знайде, як цю архітектуру з мінімальною трансформацією використати.
І головне — ця добротна якісна архітектура є по-справжньому стійкою (sustainable). Стійкою насамперед у колективній людській свідомості: люди хочуть зберегти і віднайти, як наново використати те, що їм подобається.
Напевно, те саме відбувається і в будь-якій галузі діяльності: якщо важливий учасник колаборації в підсумку втрачає самобутність свого культурного досвіду, втрачає творчий суверенітет, і, як наслідок, продукт колаборації виходить гіршим за продукт, зроблений учасником самостійно до цього, то така «співпраця» є ЗЛО!
Негативну конотацію слово «колаборант» отримало, коли за ширмою «співпраці» названі колабораціоністами прибічники Гітлера воліли здати фашистам суверенітети своїх країн. Виник прецедент псевдоколаборації, результатом якої є втрата своєї початкової самобутньої якості, втрата суверенітету.
Паровозне депо барона Унгерн-Штернберга, Одеса. Фото: archodessa.com
То в чому ж секрет архітектурного суверенітету, втрата якого призводить до того, що сплановані за всіма законами раціонального мислення споруди протягом 50 років (а то й раніше) втрачають будь-який сенс?
Архітектурний суверенітет базується на монопольній здатності професії архітектора вирішувати багато- й різнофакторні об’ємно-просторові задачі не за принципами арифметичної логіки (складаючи коробки), а творчо зрощуючи структуру — раціональну та ірраціональну водночас.
Спеціалісти інших професій так просто не вміють: художник втратить творчий інтерес до задачі з громіздкою логічною побудовою, а інженер зайде в глухий кут, щойно знадобиться інтуїтивний, ірраціональний вибір.
Для успіху колаборації архітектурний суверенітет є умовою необхідною, проте недостатньою
Зверніть увагу, щоб позначити творця структури, яка творчо вирощується, використовують слово «архітектор»:
- архітектор реформи;
- архітектор екосистеми;
- архітектор економічного дива;
- архітектор нової політики.
Чому саме архітектор? Чому не технолог екосистеми? Підприємець реформи? Маркетолог економічного дива? Гендиректор нової політики? Чому не інженер? Девелопер? Скульптор? Та тому що іншої професії з подібним до архітектурного вмінням просто нема!
Утім, для успіху колаборації архітектурний суверенітет є умовою необхідною, проте недостатньою: архітектор має також уміти ним правильно скористатися. Необхідно почути кожного з колабораційного оркестру, зрозуміти його вимоги та побоювання, знайти рішення, яке враховує інтереси всіх. А якщо таке неможливо, то зрозуміти, хто з партнерів здатен на компроміс із мінімальними збитками для загальної якості, з урахуванням цього запропонувати рішення та переконати партнерів, що це саме те, що їм потрібно.
Фото: Matteo Vistocco / Unsplash
Якщо такого не стається, якщо архітектор не чує й не розуміє партнерів, а лише гне свою суб’єктивно вибудувану лінію, то ми отримуємо втрату професійних суверенітетів інших учасників колаборації, дзеркальну до втрати «архітектурного суверенітету». І знов результат — фіаско.
Успіх — лише в рішенні, узгодженому архітектором, з урахуванням усіх факторів, заданих партнерами по колаборації.
