Архітектори проти війни. Ольга Клейтман і її рідний Харків

«Архітектори проти війни» так ми назвали цикл публікацій, де розмовляємо зі справжніми героями: до війни архітекторами, урбаністами, дизайнерами, декораторами, художниками, а в новій дійсності — військовими, волонтерами, громадськими діячами. Ділимося історіями цих людей і висловлюємо велику подяку всім тим, хто наближає нашу перемогу.

Ольга Клейтман  архітекторка та співзасновниця SBM Studio. Кожен харків’янин, і не тільки, знає її як автора всіма улюбленого парку Саржин Яр, шоуруму українського дизайну СВоЄРідНе та безлічі інших крутих проєктів. Але сьогодні хочеться поговорити не про Клейтман-архітектора, а про Ольгу — людину-з-великим-серцем.

Весь час цієї моторошної війни, яка страшенно вимотує, Оля постійно перебуває в рідному місті, допомагаючи його мешканцям і захисникам, і є керівником громадської організації «Крізь війну». У нашому інтерв’ю вона розповіла про те, як змінилося сприйняття життя, про страх утратити улюблений Харків, про теплі зустрічі та незвичайних людей, про «святого» із Чикаго, про «запізнення» до бомби, пісні біля вогнища та коктейль «Перемога».

Передісторія

На момент початку війни архітектурна студія Ольги Клейтман мала багато роботи. За її словами, архітектори одночасно вели близько 20 проєктів у різних містах. «У нас була досить широка географія, — розповідає Ольга, — величезний (90 га) парк у Краматорську і там же готель і науковий центр. Ми виграли міжнародний конкурс і отримали перше місце за проєкт набережної в Маріуполі. Ми перемогли в тендері на проєкт набережної в Черкасах. Два парки ми робили в Харкові».

Того дня, коли по всій Україні пролунали перші вибухи, Ольга перебувала в аеропорту: вона заздалегідь запланувала творчу поїздку до Колумбії. Мрія побачити архітектурну красу Боготи так і залишилася в цьому аеропорту, коли Ольга зрозуміла, що відбувається. «Я просто побачила повідомлення в телефоні, що мої співробітники ховають комп’ютери: почалася війна, — згадує Клейтман. — Тієї самої миті, не роздумуючи, я купила квиток за якісь шалені гроші (1700 євро) і поїхала до Харкова, тому що там були мій чоловік, мої друзі та кілька моїх дітей (усього їх четверо)».

Оля розповідає, що в ту мить вона не мала жодних сумнівів щодо того, що треба повертатися до рідного міста («А хто його захищатиме, якщо всі поїдуть?»).

«У мене взагалі не було жодних сумнівів, що треба повертатись»

Дорога назад була дуже важкою: спочатку треба було їхати до Мадрида, потім із Мадрида до Будапешта, з Будапешта до Ужгорода, з Ужгорода до Львова та зі Львова, нарешті, до Харкова. «Уже тоді, перебуваючи в поїзді, я почала домовлятися з провідником, що ми передаватимемо якісь речі, в сенсі гуманітарну допомогу, — ділиться Ольга, — вже тоді я точно знала, чим ми займатимемося після повернення».

Ольга Клейтман, архітектор, співзасновниця SBM Studio, керівник ГО «Крізь війну». В кадрі – інтерв’ю з Олею під час виставки в Харкові. Фото надане Ольгою Клейтман

Громадська організація «Крізь війну» забезпечує українських військових засобами спостереження та зв’язку, електрогенераторами й тактичним спорядженням. На фото — волонтер фонду Дмитро Струк. Фото надане Ольгою Клейтман

Замість можливості убезпечити себе і свою діяльність Клейтман вважала за краще залишитися й доглядати інвалідів, збирати гуманітарну допомогу для людей похилого віку, купувати та передавати обладнання для українських військових, а ще — влаштовувати виставки, брати участь у дискусіях про відновлення Харкова, підтримувати та надихати своїм прикладом колег по цеху.

 

«Крізь війну»: абсолютно інша реальність

Із поверненням до Харкова з першого дня повномасштабного вторгнення Ольга почала допомагати українським військовим. Разом зі своїм чоловіком Вадимом і подругою Тетяною Струк Оля організувала й очолила громадську організацію «Крізь війну».

Ольга Клейтман разом із подругою, колегою та співзасновницею ГО «Крізь війну» Тетяною Струк. Фото надане Ольгою Клейтман

Першочерговим завданням фонду було налагодити оперативне постачання обладнання для військових: прилади нічного бачення, тепловізори, шоломи, квадрокоптери. Ольга одразу звернулася до своєї сестри, яка працює в Microsoft у Сіетлі, щоб почати збір коштів і вже зробити перше замовлення. Закупівлі здійснювали в Європі. Фонд «Крізь війну» допомагає артилеристам, розвідникам і загалом усім, хто веде активні бої, захищаючи Харків.

«Нам щодня здавалося, що сьогодні-завтра захоплять місто, і потрібно швидше-швидше комусь допомогти, — ділиться Оля, — і оскільки ми розуміли, що сили противника перевершують українську армію в десятки разів, то єдине, чим треба допомагати — це всілякими «гаджетами», щоб наші воїни були розумнішими, хитрішими, швидшими… Ми щодня думали, що це оточення замкнеться, і треба щось іще встигнути швидше, потім хлопці почали наступати й трохи відсунули російські війська від окружної, стало трохи легше».

«Щодня здавалося, що сьогодні-завтра захоплять Харків, і потрібно якнайшвидше комусь допомогти»

У такому режимі Оля та її однодумці провели 2 місяці. Працювали без вихідних і свят. Із початку війни фонд «Крізь війну» виріс до 30 осіб, серед яких є і колеги архітектори, і люди інших професій, які прийшли сюди з різних причин. За словами Олі, ця діяльність підтримувала не лише армію, а й самих волонтерів. «Ця робота нам допомагала не збожеволіти. Ми ж цілими днями були зайняті. У нас було повне відчуття необхідності, — ділиться Ольга, — коли мені дзвонять і запитують, що тут діється, я зазвичай відповідаю, що ми взагалі-то спимо, бо втомилися. У нас абсолютно інша дійсність».

 

Справжні дива

Але водночас волонтери зіштовхнулися в місті з іншою, не менш важливою проблемою: це доля людей з інвалідністю, які перебували під опікою соціальних служб. Від них відмовилися в перші ж дні, і фонд «Крізь війну» взяв на себе турботу про цих людей. Зараз на забезпеченні громадської організації Ольги Клейтман 137 інвалідів, яким допомагають удома, і 30 тих, чиї будинки розбомбили: для них волонтери знайшли і впорядкували гуртожиток, де тепер цілодобово здійснюють догляд за хворими. «Міські служби просто кинули лежачих людей і онкохворих, — розповідає Оля, — вони не могли вийти з квартир, вони просто лежали та вмирали від болю, без підтримки…».

Крістіан Бейн, медбрат і волонтер із Чикаго, протягом 3-х місяців працював реабілітологом у гуртожитку для людей з обмеженими можливостями, заснованому фондом «Крізь війну». Фото надане Ольгою Клейтман

Один із волонтерів гуртожитку — Крістіан Бейн, медбрат із Чикаго. Побачивши оголошення фонду, він одразу написав організаторам і запропонував свою допомогу. Спочатку Крістіан приїхав до Києва, але в столиці йому видалося «недостатньо гаряче», і наприкінці березня він попросився до Харкова. Оля відгукується про нього як про святу людину, яка неймовірно віддано і щиро доглядала лежачих хворих і навчила співробітників фонду основам реабілітації. Він пропрацював тут абсолютно безкоштовно протягом 3-х місяців, доки не отримав штраф за перевищення строку перебування на території України.

«Я вважаю, що знайомство із цією людиною — це ще одна сходинка на шляху до абсолютного дива, — зізнається Оля, — ця людина — бог. Він так любить людей, він так до них класно ставиться… У нас люди пішли. Коли Крістіан приїхав, у нас у гуртожитку були всі лежачі, а він їх підняв. Наприклад, 94-річна бабуся, яка лежала три роки, пішла. Це абсолютні дива…». Коли Крістіан виїжджав до Америки, його запитали, які речі його найбільше вразили в Україні, і він відзначив дві найбільш разючі події: відвідування Бучі після відступу російських військ і день, коли стала на ноги ця старенька жінка.

«Знайомство із цією людиною — це ще одна сходинка на шляху до абсолютного дива»

Валентина Іванівна Шевченко, 94-літня резидентка гуртожитку «Крізь війну», пацієнтка Крістіана Бейна, що стала на ноги після перелому та 3-х років, проведених у ліжку. В кадрі – перші 10 метрів жінки. Фото надане Ольгою Клейтман

Про Харків, спільні цілі та безпеку

Харків сьогодні розбитий ракетами. Дзвіниця Успенського собору, будинок «Слово», університет імені Каразіна, площа Свободи у шрамах. Тут не п’ють каву на сходах біля Оперного, не влаштовують фестивалів їжі чи велоднів. Гамлет не малює в підворіттях, а Максим Розенфельд не водить за собою юрби цікавих туристів.

Замість літературних вечорів Сергія Жадана та вистав «Прекрасних квітів» — відеоблоги на місці руйнувань і слова підтримки. Замість феєрверків — обстріли «Градами». Але люди саджають квіти та розчищають дороги, курсують авто з гуманітарною допомогою. Градусник на розі Сумської показує, що триває літо, і знову запустили трамваї…

Харків, підвісна дорога, плівка. Фото: Марія Голубка

Із першого дня повномасштабного вторгнення Ольга Клейтман постійно перебуває в рідному місті, за винятком коротких виїздів для пошуку нових контактів задля забезпечення життєдіяльності фонду. Один із її друзів написав у фейсбуці: «Я не турбуюся про Харків, бо його оберігають такі люди, як Оля». Натомість Ольгу, здається, береже сам бог, за її доброту та сміливість. Сама Клейтман не бачить у своїх вчинках нічого надприродного та вважає, що від смерті її врятувала проста випадковість.

«Я запізнилася до своєї бомби на п’ятнадцять хвилин»

Передчуваючи війну заздалегідь, Ольга «випхала дітей із Харкова у Львів». «Це наш генофонд, і молодь має залишитися жити, а ми вже можемо і повоювати, — вважає Клейтман. — Я розумію, що свою, так би мовити, біологічну функцію виконала й можу собі дозволити чинити опір». На запитання, чи не стали близькі перешкоджати такому рішенню, побоюючись за її життя та здоров’я, Оля спокійно відповідає, що з чоловіком вони однодумці, і тому в цьому питанні не було жодних протиріч.

«Чому я не їду? — міркує Ольга, — бо вважаю, що не можна сидіти й чекати, що хтось за тебе вирішить якісь проблеми, що хтось за тебе воюватиме, хтось за тебе вбиватиме… Якби з Донецька люди не поїхали, то з ними таке не сталося б. Думаю, росіяни бояться зайти до Харкова, бо там мільйон людей. Це яку армію треба мати, щоб зайти до Харкова?». За словами Олі, до міста дедалі більше повертаються. Нещодавно в Харкові налічувалося близько 600 тисяч осіб, але за останніми заявами міського голови Терехова — вже близько мільйона.

Ольга Клейтман

Адаптуючись до нової реальності, Оля та Вадим дотримуються простого правила безпеки: переміщатися містом потрібно дуже швидко та у справі. «Ми не гуляємо вулицями, — пояснює Ольга, — ті, хто зараз приїхав до Харкова, не зовсім це розуміють. Я іноді бачу дівчат на підборах, які ходять парками або виводять дітей грати в класики. Це зовсім неправильно, тому що ймовірність того, що щось станеться, є дуже високою».

Якось, коли Оля поїхала забрати кота, то дорогою додому зустріла друга й затрималася з ним, щоб випити чашку кави. Коли вона повернулася, на Сумський ринок уже впала касетна бомба. Її розліт накрив добру частину житлового будинку Ольги — 2 під’їзди на висоту 5-ти поверхів, а її квартиру просто зрешетило уламками. «Шансів уціліти там не було, — ділиться Оля, — я запізнилася до своєї бомби лише на кілька хвилин, бо пила каву».

 

Про роботу й архітектурну практику

Зовсім недавно, місяць тому, до колективу SBM Studio повернулася професійна діяльність, відновилися проєкти. Наразі архітектори займаються проєктом «Дикий Лівий» на Лівому березі Дніпра в Києві, продовжують розроблення Черкаської набережної. В день нашого інтерв’ю відбувалися переговори переговори з міською радою щодо проекту реконструкції Шевченківського гаю у Львові (в колаборації з Оксаною Шумелдою).

За словами Олі, у студії зараз зменшилася кількість роботи порівняно з довоєнним часом, зате з’явилися інші корисні опції. Наприклад, архітектори зрозуміли, що необхідно реалізувати проєкт реконструкції того самого гуртожитку для людей похилого віку в Харкові, де знаходяться лежачі хворі. «На цей проєкт ми вже зібрали гроші в Америці, — розповідає Клейтман, — це буде великий комплекс, який ми хочемо реалізувати за всіма європейськими стандартами й навіть краще».

Харків, Саржин Яр. Фото: Сергій Сверделов

«Ми маємо одну мету і можемо йти до неї різними шляхами»

Візуалізація-скетч до проєкту реконструкції гуртожитку для людей з обмеженими можливостями, заснованого фондом «Крізь війну»

Планування до проєкту реконструкції гуртожитку для людей з обмеженими можливостями, заснованого фондом «Крізь війну»

Ми запитали Ольгу, чи відчуває вона об’єднання з усіма українськими архітекторами в той час, коли об’єдналася вся нація, чи поділяють колеги її професійні погляди, і вона відповіла: «Ні, всі думають по-різному. Але з іншого боку, коли я вітаю когось із колег із днем народження, то пишу «Перемоги тобі», і він мене розуміє. Все одно в нас усіх зараз є одна мета, і ми можемо йти до неї різними шляхами, абсолютно різними. Але ціль нас об’єднує».

 

Місто-фронтир. Про дискусії відновлення Харкова

Навколо відновлення Харкова сьогодні триває безліч гарячих дискусій, думки архітекторів щодо реконструкції розходяться. А що думає із цього приводу Ольга Клейтман?

Харків, Держпром. Джерело зображення :unsplash

Ольга зізналася, що коли почула про ці дискусії вперше, то була приголомшена. Це був період, коли вкотре наступали на Харків, і ризик його знищення залишався вкрай високим. «Наша команда, тільки не смійтеся, ходила і придивлялася собі льохи та підвали, аналогічні «Азовсталі», — згадує Ольга, — у нас був стратегічний запас, ми завезли нашим бабулькам усе необхідне: генератор, воду, сухарі тощо. Тож тоді для мене розмови про реконструкцію звучали просто жахливо. Розумієте? Можливо, Харкова взагалі не буде на карті. Вони ж так роблять із містами, які не здаються? А в цей час хтось намагається на цьому піаритись — я це так сприймала, якщо чесно».

Потім настали три тижні тиші. Тоді Ользі Клейтман зателефонували та запропонували взяти участь у роботі з переговорів із Фостером, щоб якось налагодити взаємини та зрозуміти, в якому ключі рухатиметься програма відновлення міста. «Спочатку я подумала, що це взагалі марна тема, ідіотська, — розповідає Ольга, — а потім вирішила, що це неправильно. Коли тобі дають шанс на щось вплинути, а ти відмовляєшся, то потім у тебе не буде можливості сказати, що щось зробили не так. Тебе ж запрошували? Запрошували. Чому ти не взяв участь?».

Харків, Південний вокзал. Джерело зображення: unsplash

У Харкові відбувся круглий стіл, де зібралися різні архітектори. Організатором заходу виступив Діма Фоменко. Він попросив кожного накидати якісь ідеї, з яких потім «виловлювали» основні тези та відсівали непотрібне. Таким чином вивели дев’ять пунктів того, яким харківські архітектори хотіли бачити своє місто і що хотіли в ньому змінити. Зовсім різні люди, кожен зі своїми амбіціями, внесли свої побажання. Наприклад, Максим Розенфельд написав концепцію розвитку міста під назвою «Харків — місто-фронтир». Оля вважає її «абсолютно приголомшливою, геніальною».

«Коли тобі дають шанс на щось вплинути, а ти відмовляєшся, то потім у тебе не буде можливості сказати, що щось зробили не так»

У пропозиції Фостеру не було однозначних тверджень, це були лише побажання, Ольга називає їх «голосом ізсередини». Клейтман розповіла про деякі ідеї, за які проголосувала більшість учасників круглого столу. Одна з них — залишити недоторканним центр. Записали концепт із приводу зеленого каркасу міста. Одностайно прийняли рішення, що не потрібно знищувати цвинтарі в центрі міста, бо у кожного міста має бути пам’ять. «Як Квітка-Основ’яненко лежав, нехай так і лежить на своєму місці, і не треба там дорогу прокладати», — коментує Ольга.

Харків, фонтан біля ХАТОБу. Джерело зображення: unsplash

Студія Ольги Клейтман також озвучила свої ідеї щодо реконструкції. Архітектори запропонували створити новий сіті на місці згорілого ринку «Барабашово», як у Парижі, щоб район Салтівка був мільйонним, і жителі Рогані та ХТЗ могли не їхати до центру на роботу, а залишатися в локальних офісних центрах. Таким чином можна вберегти історичне ядро міста від точкової забудови жахливими скляними офісами та розвантажити його, зробити комфортнішим життя віддалених спальних районів, адже частину свого життя мешканці витрачають на переміщення.

Але говорити про глобальні плани реконструкції, звісно, ще рано, вважає Ольга. «Що можна зараз планувати? Якщо вчора палац спорту ХПІ був, а сьогодні його нема. Вулиця Мироносицька знищена планомірно… Ми не маємо нульової точки відліку, початкової умови, як у задачах із фізики… спочатку треба відвоювати місто».

 

Друге дихання

Коли кілька тижнів Харків не бомбили, учасники фонду «Крізь війну» організували виставку, присвячену двом напрямам: обороні міста та гуманітарній ситуації. Одну частину простору займали металеві ліжка, на узголів’ях яких були розвішані фотографії людей похилого віку та інвалідів, що ілюстрували їхні історії життя. В іншій частині «лежала українська земля з усією гидотою, яка туди прилетіла». Військові, яким допомагали волонтери фонду, привезли для виставки свої трофеї, різні артефакти: башту від крана вагою 20 тонн, уламки снарядів і ракет, російські шапки-вушанки та черевики…

Військові, яким допомагали волонтери фонду, привезли для виставки різні артефакти: башту від крана, уламки снарядів і ракет, речі, залишені російськими військовими

«Це не було святом, але було класним моментом єднання»

Учасники фонду «Крізь війну» організували виставку в Харкові, присвячену двом напрямам: обороні міста та гуманітарній ситуації під час війни

Це була не просто виставка, а тепла зустріч, де зібралися волонтери та всі, хто займається гуманітарними питаннями, військові, з якими співпрацює фонд. І хоча прийшли люди, які не були знайомі до цього, всі розуміли одне одного без слів.

Як і належить на будь-якому культурному заході, на виставці має бути фуршет. «Коли ми надсилали запрошення, — розповідає Ольга, — то скрізь писали, що їжі у нас не буде, з’їжте по два батони і приходьте… У нас не було нічого, крім коктейлю «Перемога», проте всім було добре, весело. У нас було багаття, були пісні. Це не було святом, але це було таким класним моментом єднання…».

Одну частину простору виставки займали металеві ліжка, де на узголів’ях були розміщені фотографії людей, яких прихистив фонд «Крізь війну»

Багаття після офіційної частини заходу об’єднало військових, волонтерів, громадських діячів

На виставку прийшли українські бійці, котрі нещодавно під час наступу на Харків втратили своїх товаришів. «У них були такі чорні обличчя», — згадує Ольга. Волонтери фонду з ними багато спілкувалися. І коли сказали, що збиралися вже згортати діяльність, бо в Харкові настала тиша, ті відповіли: «Не здумайте, продовжуйте працювати». Ці слова стали для Ольги другим диханням. «Це дуже мене вразило й додало сил, — ділиться Оля, — треба продовжувати, тому що комусь це дуже-дуже потрібно».