Починаючи в середині XX століття як модерніст, Ісодзакі пережив захоплення ідеями метаболізму, постмодерну та контекстної архітектури. У XXI столітті він кидає виклик усім, хто вважає, що архітектор має дотримуватися одного разу обраного і впізнаваного стилю.
Можливо, розмаїття форм і концепцій Ісодзакі — це наслідок його рухливого способу життя. Окрім практики, Арата Ісодзакі поглиблено займається теорією архітектури, подорожує з лекціями по всьому світу, бере участь в організації профільних конкурсів. До речі, він називає себе першовідкривачем таланту Захи Хадід і досі вважає одним із найцікавіших для себе занять спостерігати за становленням молодих архітекторів і за субкультурою загалом.
У портфоліо реалізованих проєктів Ісодзакі — десятки об’єктів освіти, спорту та культури в різних містах, зокрема будівля найбільшого музею світу — Museum of Contemporary Art (МОСА) у Лос-Анджелесі.
Національний конгрес-центр Катару (QNCC) було відкрито в Досі у грудні 2011 року. Його називають однією з конструктивно найскладніших споруд у категорії виставкових і конференц-центрів, побудованих дотепер. Але передусім сильний емоційний відгук викликає яскравий дизайн будівлі, яка отримала власне ім’я: «Древо Сідри».
Дерево — це символ навчання та маяк комфортного притулку в пустелі для поетів і вчених, які збираються під його гіллям, щоб поділитися знаннями
Ісодзакі взяв за основу концепції зображення дерева сідри. У культурі арабського світу ця посухостійка рослина символізує життєстійкість. Сідра (Sidrat al-Muntaha) — багатозначна ікона в культурі Катару, вона зображена на емблемі Фонду Катару.
Сталеві гігантські опори у вигляді переплетених гілок дерева підтримують бетонний дах 6-рівневої споруди. Усередині розміщуються конференц-зал на 4 тисячі місць, театр, лекційні аудиторії та понад 40 тисяч квадратних метрів виставкових площ. Будівля QNCC проєктувалася з упором на відповідність концепції стійкості та стандартам LEED.
З усієї багатопланової спадщини Ісодзакі «Древо Сідри» виділяється як очевидний приклад «розмовляючої архітектури», що поєднує символізм із граничним функціональним навантаженням. Ми б сказали — це саме той рідкісний випадок, коли архітектурний геній поєднує в гармонії та рівновазі виразну форму та функцію.