Досвідчений архітектор, художник-графік, мультиінструменталіст у творчості, викладач із хистом пояснювати й розповідати про серйозні речі легко, цікаво і зрозуміло для учнів будь-якого віку — таким ми вже знаємо Антона Целовальника. Його просвітницькі проєкти та експертна модерація фахових заходів, викладацька діяльність у школах і різних освітніх закладах, де він навчає найдопитливіших слухачів основам архітектури, наприклад, у школі «Афіни», АСЕ або студії Arch4kids — ці теми ми обговорювали разом на сторінках PRAGMATIKA раніше.
Нині ж додаються й нові грані життя — від початку великої війни Антон Целовальник став добровольцем і захищає рідну землю від ворогів разом із батьком, заслуженим архітектором України Сергієм Целовальником, інтерв’ю з ним у рамках спеціальної теми «Архітектори проти війни» ви також можете прочитати на сторінках PRAGMATIKA.
Фото: Костянтин Сова
Організуватися для розмови, беручи до уваги все, що зараз відбувається, було не так легко. Які запитання заслуговують бути промовленими вголос? І як поставити їх так, щоб не забирати цінний час або не заглиблюватися в теми, які могли б зашкодити приватності та заходам безпеки людини на війні? Антон, до речі, виявився зібранішим, і ми дуже вдячні за це спілкування.
Перебуваючи далеко від звичного місця роботи, він продовжує проводити заняття для своїх учнів в онлайн-форматі, а до його мистецького доробку додалися нові твори. Та про все це трохи згодом.
«Як ти?»
Це питання — квінтесенція розмов і переписок із близькими протягом п’яти місяців, де кожен день перетворюється на очікування й виклик. Війна триває набагато довше, та саме з безкінечного лютого це «Як ти?», «Як ви?» лине над усіма містами, у повідомленнях, переписках і розмовах. Тож не запитати таке ми не могли.
Антон Целовальник: Дякую, зі мною все гаразд. 4.5.0, як кажуть тепер (це означає «все спокійно». — Прим. ред.).
Почуваюся зараз як людина, яка пережила стрибок у часі завдовжки 5 місяців. Намагаюся бути корисним: роблю те, що вмію, і вчуся тому, чого не вмію. Продовжую викладати онлайн, коли є можливість, щоб не втратити навички, а паралельно несу службу. Тренуюся, опановую тактику і зброю, вчуся теорії та практиці — нещодавно, наприклад, копати окопи, бо це є важливою частиною військової справи, необхідною й досить важкою фізично.
Тричі пройшов курс тактичної медицини за протоколами MARCH, після чого викладав її побратимам, тут також знадобилося моє викладацьке минуле.
Почуваюся зараз як людина, яка пережила стрибок у часі завдовжки 5 місяців. Намагаюся бути корисним: роблю те, що вмію, і вчуся тому, чого не вмію
PRAGMATIKA.MEDIA: Схоже, що вміння навчати і вчитися — це якості, які стають у нагоді всюди. Чи важко знаходити час на викладання зараз, і наскільки ви задіяні у проєктах, які почалися ще до війни, або нових історіях?
А. Ц.: Зараз я читаю онлайн-курс для школи управління будівельними проєктами PRO PM та веду власну онлайн-студію, це Підліткова Архітектурна Студія імені Фріденсрайха Гундертвассера.
Заради творчих лекцій для PRO PM відбувся симбіоз усіх гарних людей нашої планети. Спочатку мене запросили читати лекції для дітей співробітників, зараз ми вже говоримо про більш широкі формати. Це чудова ідея, що дозволяє всім раз на тиждень відволіктися від війни.
Формат онлайн-зустрічей не є для мене новим, бо до війни я мав свою практику з онлайн-викладання, до якого вже поступово повертаюся, а от теми наших зустрічей зараз доволі цікаві, бо вони пов’язані з війною, але в позитивному форматі відбудови країни, а не знищення.
Фото: Юрій Ферендович
Діти PRO PM дуже талановиті, всі в батьків, а організатори та викладачі просто героїчні й дуже класні люди.
Той лютий
Лютневий ранок 24-го у нас усіх у пам’яті, забути його неможливо. Антон згадав кілька моментів того дня й те, як хронологія подій розвивалася далі.
«Прокинувся я не від вибухів, хоча перша збита ракета впала неподалік від мого будинку, а від телефонного дзвінка. Батько зателефонував і сказав, що «почалося», я виглянув у вікно й побачив, як у бік центру їхали машини швидкої та поліції, а в зворотний бік уже прямували кияни, що поспіхом евакуювалися зі столиці.
Я подивився на свій наплічник, що його зібрав заздалегідь, відчув неприємну бентегу всередині та пішов гуляти із собакою, бо деякі речі мають бути незмінними. На вулиці ми зустріли жінку, яка гуляла на поводку з… котом. От тоді я зрозумів, що панікувати не треба і все буде гаразд», — розповідає Антон.
Ми запитали його також про передчуття широкомасштабної війни на рівні інтуїції, чи то навпаки, усвідомленості чогось, що наближається.
«Звісно, воно було. Була певна інформація, аналітика та чіткий план. Заздалегідь вирішено, що, хто, коли й де буде робити після початку війни.
Я вирішив, що піду в ТРО в разі нападу на Київ. Військового досвіду не мав, за плечима було тільки дві Революції й перебування в Грузії під час російського вторгнення у 2008 році. Також я мав знання з домедичної допомоги, бо працював у школі, та курс мінно-вибухової справи, який устиг пройти ще до початку війни, — ділиться Антон. — Проте цього, на жаль, було замало для вступу в районне ТРО, навіть коли я намагався потрапити туди, запитуючи знайомих. Тоді ми самоорганізувалися із сусідами та створили варту навколо наших будинків. А вже за два дні я відвіз собаку в село до батька та вже там, майже випадково, вступив до лав місцевої ТРО, якій бракувало людей».
Про себе і близьких
P.M.: Особисте питання, якщо ви не проти. Як змінюється ставлення до себе самого на війні? Вимоги, планування, якщо порівнювати з мирним часом. Чи помітили ви в собі зміни?
A. Ц.: Війна змінює. Фізично, ментально й нервово. Ті речі, що були буденними й непомітними до війни, стають особливими. Як приклад, можу згадати, як ми з моїм товаришем стояли на посту під сильним вітром і снігом і їли апельсинку. Звичайний апельсин, яких були гори до цього, тоді смакував особливо. Змінюється все: розклад, сон, розмови, жарти, ти не плануєш на місяць наперед, не плануєш навіть на тиждень. Живеш сьогоднішнім днем, чекаючи на ніч і наступний ранок. Час іде незрозуміло дивно, дві з половиною години чергування ліниво тягнуться — так довго, що здаються нескінченними, а дві з половиною години відпочинку пролітають миттєво.
Антон і Сергій Целовальники. Фото: Костянтин Сова
Змінюється й тіло, під вагою броніка, каски й автомата з ріжками спочатку починають боліти спина й нити ноги, але вже через тиждень ти бігаєш у цьому всьому, сидиш, лежиш, обідаєш і майже не звертаєш уваги. З урахуванням усього наведеного змінюється й характер.
Війна змінює. Фізично, ментально й нервово. Ті речі, що були буденними й непомітними до війни, стають особливими
P.M.: Бути поряд із близькою людиною у військовій справі — це одночасно і велика підтримка, і відповідальність, Як би ви могли зараз про це розказати?
А. Ц.: Батько завжди поруч, прикриває мені спину, забезпечує тил, допомагає та підтримує, я намагаюся робити аналогічно. Насправді в умовах війни малознайомі люди стають тобі майже близькими й рідними. Ми всі тут частина однієї великої, різнобарвної, дивної, але родини.
P.M.: Де беруться сили й мотивація зараз, і що робити, коли важко?
А. Ц.: Базові речі: сон, вітаміни, прогулянки на свіжому повітрі (особливо багато останнього!).
Звісно, це рідні люди: донька, з якою намагаюся щодня говорити в месенджері, друзі й побратими, а також мої учні, з якими я зустрічаюся онлайн.
Коли важко фізично, намагаюся усвідомити, що все це на краще. Що треба пройти цей шлях, що на передовій хлопцям у сто разів важче, ніж мені тут, у відносній безпеці. Коли важко морально, намагаюся не звертати на це уваги та відкласти всі внутрішні проблеми на «після війни».
Фото: Костянтин Сова
Мистецтво всупереч війні
Уже на війні Антон Целовальник створив і продовжує доповнювати серію скульптурних робіт, барельєфів і «фресок», матеріалом для них служить місцева глина. «Стефанія», «Окопна вишиванка», як охрестили одну з робіт друзі архітектора, стилізовані тризуби і «скіфські воїни» містять давньослов’янські та скандинавські зооморфні символи й нагадують обереги.
Мистецькі об’єкти народжуються просто неба чи у бруствері, у хвилини короткого перепочинку різьбляться за допомогою імпровізованих інструментів, як-от шматочок деревини або гільза. Робіт назбиралося доволі багато, тож друзі та знайомі Антона Целовальника навіть запропонували йому організувати виставку. От тільки запросити на неї відвідувачів або перевезти експонати до виставкової зали наразі не видається легкою задачею, тож ми поки що маємо можливість побачити їх лише у фейсбук-акаунті художника та в деяких публікаціях.
Фото: Костянтин Сова
P.M.: Архітектор і художник на війні залишається архітектором і художником? Як прийшло у світ ваше «окопне мистецтво»?
А. Ц.: Війна не може й не повинна залишати в тобі виключно рафінованого солдата. Це неможливо. Творча людина навіть із автоматом у руках лишається творчою. У нас є військовий, який має чудовий голос, він — соліст хору ім. Верьовки, і ми просимо його співати, бо в нього справжній талант, це дуже красиво. Ба більше, так приємно бачити, що він сам отримує неабияке задоволення від цього.
Мої вироби із серії «Окопне мистецтво» народилися скоріше не як мистецький акт, а як спосіб зігрітися
Окоп був обкладений глиняними брилами, і я почав залишати на них обереги та барельєфи, використовуючи гілки, гільзи та цвяхи. Під час роботи дуже ефективно відволікаєшся від думок і зігріваєшся. Єдине — паралельно одним оком завжди треба оглядати периметр. Коли фото з глиняними скульптурами стали популярними на моїй сторінці у фейсбуці, я почав їх робити з окремим завзяттям і кожного разу покращував якість і художній вигляд.
Наразі вимушено взяв невелику творчу паузу та зосередився суто на вдосконаленні бойових навичок. Та ще сильно потеплішало (жартує).
P.M.: На противагу вітчизняній мистецькій темі, як вам здається, яка доля може чекати на доробок країни-агресора? Чи відбудеться своєрідне скасування російського мистецтва у світі, і якщо так, то якою мірою або як надовго? Власне, зараз кенселінг і без війн відбувається доволі часто.
А. Ц.: На мою думку, треба витісняти російське мистецтво своїм, більш якісним, досконалим, красивим. Бо забороняти щось — це ніби давати можливість говорити про це, шукати шляхи, як обійти заборони, щоб відрізнятися від решти. Тим, що спеціально слухаєш, дивишся, читаєш заборонене, як певний протест.
Потрібно якомога більше й активніше популяризувати й розвивати своє, і тоді підлітки будуть слухати «Kalush» замість моргенштернів, читати Жадана, Ліну Костенко, Артема Полежаку, а не засмічувати собі голови російським непотребом.
Із дорослими складніше, бо особисто мені важко заборонити пам’ятати пісні Окуджави, СашБаша чи вірші Маяковського, і не можу я вже «отріцатєльно» прочитати назад Булгакова, Гріна чи Горіна… Але оскільки є велика кількість іще непрочитаних чудових книжок українських сучасних і класичних авторів, а ще тисячі чудових перекладів нашою мовою, то я вже навряд чи стану перечитувати чи переглядати російське мистецтво.
Про майбутнє
Продовжуючи викладати найбільш мирну дисципліну у світі — зодчество, Антон Целовальник безпосередньо перебуває «на гребені подій», бачачи, які зміни й наслідки несе війна для суспільства, людей, його учнів і їхніх родин. Ми запитали в нього як у практикуючого викладача, чи має реагувати (та як саме) наша система освіти на нові виклики та досвід війни в майбутньому, змінюватися в підходах або принципах.
«Я впевнений, що ця війна змінить усе. І освіту, і архітектуру, і життя в цілому. Освіта має стати більш гнучкою, формати онлайн/офлайн — взаємозамінюваними, і ця заміна має за потреби реалізовуватися миттєво. Вчителям треба знати всі сучасні технології, вміти користуватися додатками, і дітям так само. Батьки повинні контролювати дітей і їхню залученість у навчальний процес, і ті й інші мають розвиватися й допомагати один одному, — підсумовує Антон. — На жаль, наразі онлайн не найліпшим чином впливає на освіту, тож треба швидше перемагати ворога та повертатися до класів, дошок, зошитів і живого спілкування».
P.M.: Як війна змінює Україну і українців і що нам найбільш потрібне для перемоги зараз?
А. Ц.: Хотів би я написати, що покращує, але ні. Вбиває війна українців, знищує Україну. Зміцнює? Так. Сотні тисяч умить зірвалися зі своїх домівок і полишили все, що мали. Одні з дітьми, старими, собаками й кішками поїхали за кордон, рятуючись, і перенесли нелюдські випробування там, другі — пішли на війну, рятуючи інших, і їх теж війна гартує зараз. Хтось із українців утратив житло, хтось рідних, здоров’я, а хтось і життя. І тим самим змінив нас усіх і Україну. Але я знаю, що наша нація незламна, тож ми обов’язково переможемо.
Фото: Костянтин Сова
Кожен має займатися тим, що вміє, та ще трошки вчитися воювати. Бо росія не зникне, навіть якщо здохне той хворий дід або якщо вона розвалиться на різновеликі кавалки. Вона нікуди не зникне. Це на майбутнє, а зараз — нам потрібна віра в себе, зброя та бажання палити русню. Хто як уміє, хто як може, але невпинно.
Нам усім разом варто усвідомити, що наш час прийшов. Що ми маємо унікальну можливість змінити світову історію. Що роботи попереду дуже багато. І боротьби теж. Що крові, поту й сліз теж дуже багато. Що всі ми — хто де, але схожі на маленькі буксирчики в буремному морі, що ми впевнено допомагаємо «рускаму ваєннаму караблю» дійти до відомого всім порту приписки. І чим нас більше — тим швидше він там опиниться, разом зі всією командою і їхнім головнокомандуючим (але тоді це вже буде тавтологія).
