«Абстрагуючись зараз, ти допомагаєш ворогові», — діалог із художником Олегом Дімовим

Вперше ми говорили з художником влітку, тоді редакція готувала матеріал про Одесу. Разом з експертами, життя яких пов’язане з містом, ми досліджували його естетику та історію, розбирали стереотипи. У певний момент стало зрозуміло, що наших питань і відповідей візаві більше, ніж передбачав визначений для статті формат, вони розкривали глибші контексти. Розмову було вирішено продовжити і зробити окреме інтерв’ю.

5 листопада, напередодні верстки тексту, внаслідок повітряної атаки була пошкоджена будівля Одеського художнього музею й частина експозиції, навколишні житлові будинки. Cеред постраждалих експонатів — твори одеських художників, друзів Олега Дімова. Ракетний обстріл стався фактично до дня народження музею, якому 6 листопада виповнилося 124 роки.

Після цієї події з’явилося враження, що сенси, викладені в нашій уже завершеній розмові, знову стали складнішими.

 

---

Олег Дімов — випускник Одеського художнього училища ім. Грекова. Працює в напрямах концептуальної і мінімалістичної фотографії. Виступав куратором та учасником проєкту Odesa Contemporary Art у ЄрміловЦентрі в Харкові та Інституті проблем сучасного мистецтва НАМУ, є учасником благодійних аукціонів. Лауреат спеціальної премії конкурсу «Молоді Українські Художники і…»», 2017 р. Роботи містяться в зібраннях Одеського національного художнього музею, Музею сучасного мистецтва Одеси, приватних колекціях в Україні та країнах Центральної Європи. Живе і працює в Одесі.

---

 

PRAGMATIKA.MEDIA: Одеса Олега Дімова — яка вона?

Олег Дімов: Така, до якої я звик настільки, що постійно намагаюся обирати нові маршрути прогулянок. Прагнення до нового — це частина мого характеру. Шкода лише, що з віком ми стаємо менш гнучкими.

P.M.: У нашій розмові влітку ви говорили про Одесу, що вона про історію, створену різними людьми, та про море, яке змінює відчуття. І також що радше відповіли б на питання про те, що значить бути справжнім українцем. Цитуючи вас: «Скоріше б відповів на запитання “що означає бути справжнім українцем”. Свого часу “справжній одесит” пишався своєю інтернаціональністю. Результат цієї відкритості, на жаль, ми спостерігаємо зараз».

Чи можемо ми продовжити цю думку?

О. Д.: Питання, що таке бути справжнім українцем, все ж звучить досить голосно, з тим, щоб відповісти на нього стисло і швидко, я можу не впоратися. Але якщо спробувати, то я б знову себе переформулював на те, що означає бути справжнім громадянином своєї країни. Гадаю, така узагальнююча категорія буде більш універсальною. Я думаю, що справжній громадянин своєї країни як мінімум не має бути аполітичним. Така уважність до того, що відбувається у твоїй країні на будь-якому етапі її розвитку, є дуже важливою. Кожен із членів нашого суспільства має більш відповідально ставитися до своєї громадянської позиції.

Олег Дімов: «Перший період часу, поки ви пишете ту чи іншу постановку в майстерні — чи то натюрморт, чи іншу композицію, — ви відчуваєте так звану свіжість погляду. В цей момент важливо сформулювати основні співвідношення на полотні. Цей досвід можна перенести на життя».

P.M.: Наскільки ваше місто — а говорячи про нього, ми передусім маємо на увазі не будинки, а спільноту, яка у випадку Одеси дуже різноманітна — є родючим або ж жорстким середовищем для митця? Наприклад, це місто зв’язків чи місто друзів або конкурентів… Чи є певні ключі успіху для людини, яка прагне виразити себе, досягти визнання та популярності?

О. Д.: Насамперед це місто метафізичної атмосфери. Вона сприяє продуктивності творчих людей. Таку атмосферу народжують певні речі, як я вже казав, це присутність моря, історія та легкість. Кажуть, що ключове часто народжується у стані лінощів. Коли людина не обтяжена тими чи іншими побутовими турботами чи турботами складного життя, вона дозволяє собі мислити неординарно, мислити вільно. Одеса на це провокує, але також кажуть, що тут не варто затримуватися надовго.

P.M.: Ви мешкаєте в Одесі близько 20 років. В чому вона виправдала ваші перші очікування, в чому ні, і в який момент ви її «розгадали»?

О. Д.: Коли я сюди приїхав, то її зовсім не знав. Не знав специфіки міста, до чого варто себе готувати, що необхідно в ньому раптово побачити та зрозуміти. Я приїхав сюди абсолютно молодою і «сирою» людиною. Коли ми вчилися малювати, наші викладачі нам казали, що перші пів години або перший період часу, поки ви пишете ту чи іншу постановку в майстерні — чи то натюрморт, чи якусь іншу фігурну композицію, — то спершу відчуваєте так звану свіжість погляду. В цей момент важливо сформулювати основні співвідношення на полотні. Але цей досвід можна перенести на те, що ми обговорюємо зараз. Мені здається, що ці пів години я вже пропустив. Я зайшов у ту стадію, коли після двадцяти років життя все стало настільки звичним і своїм, що відчуття контрастності я почав втрачати, тому складно чітко відповісти на це питання.

«Прагнення до нового — частина мого характеру. Шкода лише, що з віком ми стаємо менш гнучкими», — Олег Дімов

P.M.: Які міфи або стереотипи про Одесу існують і, на вашу думку, не відповідають реальності?

О. Д.: Будь-який міф сам собою — це те, що легко подається сумніву. Мені не цікаві легенди. Напевно, тому, що не хочеться бути ними ошуканим.

P.M.: Тоді що б ви порадили гостеві, який ніколи не відвідував або рідко відвідував місто і хоче зрозуміти його поза «рекламними фасадами»?

О. Д.: Я запропонував би цій людині познайомитися з моїми друзями, і ми разом помiркували б над планом нашого дня. Це врятувало б її або його від тутешніх мисливців, які за гроші завжди готові поділитися знаннями про «міфи міста». Ними може задовольнятися лише той, хто не бажає занурення. Мій досвід розуміння особливої Одеси неодмінно пов’язаний з її людьми. Ними чи пам’яттю про них я завжди готовий ділитися.

P.M.: Констатуючи стан Одеси під час війни, раніше ви згадували про відчуття спустошеного міста й вашу апеляцію до естетики порожнечі. Є ніцшеанський вислів: «Коли починаєш вдивлятися в безодню — вона починає вдивлятися в тебе». Чи не лякає вас «увага» безодні і чи не заважає це вам концентруватися на майбутньому?

О. Д.: Я думаю, що життя є настільки складним явищем, що не просто одразу дати йому оцінку — яке воно і чим загрожує, якщо ти вчиниш так чи інакше. Тому обмежувати себе забобонами я не хотів би. Ми не знаємо, чим закінчиться наш день, коли прокидаємося вранці, а говорити про те, що «зробить» мені порожнеча у відповідь на мою зацікавленість нею, — це ще більш складне питання. Проте, хоч би як оптимістично ми не ставилися до нашої реальності, на жаль, оптимізм — це така зовнішня й дуже сумнівна річ, яка втішає лише тимчасово.

«Мені не цікаві легенди. Напевно, тому, що не хочеться бути ними ошуканим»

P.M.: Наскільки творча спільнота Одеси є згуртованою та активною в умовах війни? На вашу думку, яку частку від глобальної української спільноти вона становить і як впливає на розвиток артіндустрії в країні зараз?

О. Д.: Мені подобається правило, яке не дає права оцінювати своїх колег. Щодо згуртованості, я виділив би роботу Одеського національного художнього музею та Музею сучасного мистецтва Одеси, які своєю системною працею об’єднують художників. Якщо ж говорити назагал про українське мистецтво, то воно робить усе необхідне, щоб зафіксувати акти міжнародних злочинів росії проти України, які були спричинені тривалою, майже десятирічною війною та особливо після повномасштабного вторгнення на нашу територію. Безумовно, висвітлюючи мовами мистецтва ці злочини, українські художники стали особливо актуальними і за межами нашої країни.

P.M.: Чи допомагаєте ви відкривати українське мистецтво світові? Можливо, використовуєте міжнародні майданчики, щоб розповідати про події в Україні, і над чим працюєте зараз?

О. Д.: Нещодавно я брав участь у благодійному аукціоні в Берліні за запрошенням співорганізаторів заходу — волонтерської команди «Airlift», він був однією подією із циклу, присвяченого відкриттю в цьому місті «Українського дому». Метою аукціону був збір коштів на допомогу дитячому будинку в Закарпатті, який наразі є безпечним місцем для дітей з усієї України, що втратили батьків або постраждали внаслідок воєнних дій. Із 27 червня по 7 вересня брав участь у виставковому проєкті у Відні. Зараз готуюсь до спільного проєкту з художниками Сергієм Беліком та Дмитром Євсєєвим, цю виставку буде представлено Музеєм сучасного мистецтва Одеси. Також отримав пропозицію долучитися до ще одного благодійного аукціону для збору коштів жінкам, що виконують військові завдання. Цей захід відбудеться в Києві, а потім за планом — в інших європейських столицях. Щодо сьогоденних творчих пошуків, то зараз працюю над серією світлин, що мають назву «Ніч». Загалом цей цикл про можливу неминучість. Про тривогу, що живе всередині. Про мовчання. Ця серія про вимушену мужність, образом якої є непохитність будинків, які я фотографую. Єдине, про людей ці фотографії чи про їхню відсутність — я не знаю.

Олег Дімов: «Крізь нову рутину просочується думка, що в цей період усе тече швидше»

P.M.: Як відчувається на цьому відрізку шляху: чи залишитеся ви вірним фотографії, чи не відкидаєте можливість, що можуть з’явитися інші способи творчої інтерпретації, нові жанри або техніки?

О. Д.: Різні медіа в мистецтві постійно зазнають занепаду або нового відродження. Наприклад, так було із живописом. Поки що я вірний фотографії, до якої колись свідомо прийшов. Решта залежить від якості гнучкості, про яку я згадав на початку інтерв’ю.

P.M.: Чи з’явилися у вас нові рефлексії, яким ви відчуваєте побут, спілкування, чим зараз наповнені ваші дні?

О. Д.: У цей час змін, рефлексуючи та адаптуючись, ми отримуємо непотрібний досвід. Намагаючись відповісти на це питання, я ловлю себе на думці, що збився з рахунку, із чим саме знову довелося погодитися. Життя має властивості заповнюватися звичками. Як виявилося, воєнному часу це теж властиво. Крізь нову рутину просочується думка, що в цей період усе тече швидше. Зараз я особливо багато працюю, а в перервах намагаюся зрозуміти, як бути з тими питаннями, які живуть усередині мене. Міська ранкова прогулянка тимчасово допомагає перезавантажитись. Вона завжди, як тиха магія.

P.M.: У вашому досьє на сайті мистецького об’єднання МІТЄЦ є фраза: «У своїх роботах досліджує теми розрізненості суспільства та самотності людини». Війна дає неабиякий фактаж для роздумів і вражень, на тлі спротиву і втрат багато людей кажуть про нові відчуття громади, «своїх — чужих». Як приклад можна згадати, яким чином організувалася волонтерська спільнота. Як по-вашому, чи проявляються ті самі розрізненості або самотність людини зараз інакше? Можливо, відстань між нами зменшилася, або ми стали більш терпимі, або щось геть інше?

О. Д.: Взагалі не секрет, що образотворче мистецтво — невербальна мова, і тому про нього нелегко говорити. Наприклад, художнику Герхардові Ріхтеру належить думка про те, що твір розумніший за автора. Загалом поняттями роз’єднаності, ізоляції чи самотності я намагаюся охарактеризувати результати власної інтуїтивної візуальної практики. Говорячи про відсутність об’єднання, я акцентую на тому, що людство давно втратило прагнення жити у великих ідеологіях, що можуть об’єднувати. До того ж згаданий розрив завжди стосується і людської природи в її відрізку життя.

Олег Дімов: «Мистецтво завжди має бути співзвучним часові або випереджати його, а прямолінійні твої висловлювання чи метафоричні — особисте право митця. Однозначно необхідно пам’ятати, що ти є частиною загальної боротьби»

P.M.: Що або ж хто найбільше вплинули на ваше зростання, персональний мистецький почерк, бачення? Чи був якийсь конкретний момент або подія, коли, як кажуть, «полуда спала з очей», і ви зрозуміли свій шлях у творчості?

О. Д.: Безумовно, це художник Сергій Белік. Він допоміг дуже багато в чому, але головне — сприяв формуванню ракурсу мислення як художника. Щодо особистого почерку, то для мене він завжди — у порівнянні того досвіду, що вже виявлений в історії мистецтв. У період постмодернізму та в метамодернізмі, що зароджується, автор отримав право на еклектику стилів або на повернення до попередніх напрямів мистецтва. Через такий спосіб цитування художник сьогодні має можливість говорити про особисті думки.

P.M.: Яким має бути мистецтво в час війни?

О. Д.: Мистецтво завжди має бути співзвучним часові або випереджати його, а прямолінійні твої висловлювання чи метафоричні — це особисте право митця. Однозначно необхідно пам’ятати, що ти є частиною загальної боротьби. Абстрагуючись зараз, ти допомагаєш ворогові.

«Сьогодні слова “край”, “кордон”, “лінія” набули іншого змістового навантаження», — Олег Дімов

P.M.: Навесні, якщо не помиляюся, в рамках проєкту «Тривання» на порталі МІТЄЦ було оприлюднено серію світлин «Місто Олега Дімова». На світлинах період блекауту, проте в описі зазначено, що це мотиви, якими ви користуєтеся вже понад десять років, лише в темряві. Через це може здатися, що фото давні. Про що цей сталий образ?

О. Д.: Я не прагну в роботах наголосити на своїй локальній приналежності. Одеса це чи якесь інше місце — для мене неважливо. Я працюю із середовищем як із набором якостей, співзвучних із моїм сприйняттям. У серії «Місто» зображені вихоплені світлом невеликі ділянки міського побуту. Дерева, смітники, дорожні знаки тощо. Тобто все те, що можна зустріти вночі в будь-якому знеструмленому місті, коли ти озброєний лише ліхтариком. Сьогодні «моє місто» — як і будь-яке інше українське місто, що зіткнулося з перешкодами, на подолання яких щодня ти шукаєш сили.

P.M.: Чому на ваших світлинах порівняно нечасто можна побачити людей? Що вам потрібно помітити в комусь, щоб додати цей конкретний людський образ до всесвіту своїх робіт?

О. Д.: По-перше, я маю серії з людьми. Але так, вони у мене закриті тканиною.

P.M.: Чи це є посиланням на Рене Маґрітта чи ні?

О. Д.: Це посилання на цілу низку художників. Крім Маґрітта, прийомами «накриття» потім користувався Христо Явашев, який працював у співавторстві зі своєю дружиною Жанною-Клод де Жиєбон. На відміну від Маґрітта, вони цей прийом масштабували й перетворили на велику мову, але ця мова розповідала вже про зовсім інші речі. Також прийом «накриття» в деяких роботах використовували Ман Рей, Мауріціо Каттелан та багато інших художників. Це приклад запозичення форми або, іншими словами, мови, та ідейний складник у кожного автора обов’язково свій.

P.M.: Тож ви не згодні з тим, що уникаєте присутності людини в роботах?

О. Д.: У мене немає завдання не знімати людей. Мене приваблює мінімалізм. Якщо в такому середовищі з’являється людина і вона буде гармонійна в ньому, то я її сфотографую. Якщо говорити назагал, то, на мою думку, велика кількість художників у портретному жанрі вже сказали багато. Поки що не бачу, що нового особисто я додам до цього жанру зображення, тому, якщо й беруся за портрет, шукаю методи зйомки в якомусь іншому ключі.

«Тема дому для багатьох стала дуже близькою й тривожною. Для великої кількості людей повернення стало “вічним і неможливим”», — Олег Дімов

P.M.: Розкажіть про фото, об’єднані підписом «Час, коли мене немає вдома», які ви публікуєте в соцмережах?

О. Д.: Інтер’єри та їх оточення я фотографую давно. «Тихе життя» цих мотивів для мене завжди було особливо важливим. У таких спустошених сюжетах часто відчувається стан присутності, наприклад, того, хто тільки-но вийшов. Тим більше, що сьогодні тема дому для багатьох стала дуже близькою та тривожною. Для великої кількості людей повернення стало «вічним і неможливим».

P.M.: У дописах до серій творів ви зазначали, що у вас є багато фото, наприклад, із асфальтом, який знімали під час прогулянок. У серії «Інший краєвид» архітектура, чи принаймні її фрагменти й обриси, досить помітні. Які естетичні або емоційні точки уваги ви там знаходите? Що найчастіше запускає хід думок?

О. Д.: Як я вже казав, дуже часто сфотографувати той чи інший мотив мене спонукає його чистота й геометрія. Таке поєднання можна зустріти в архітектурі чи в структурах вулиць, але саме серія «Інший краєвид» йде з міського пейзажу. Навпаки, у цьому циклі зображений край міста. Сьогодні слова «край», «кордон», «лінія» набули інакшого змістового навантаження. Тепер ці поняття більше пов’язані з очікуванням, страхом і порожнечею.

Олег Дімов: «Образотворче мистецтво — невербальна мова, і тому про нього нелегко говорити»

P.M.: Якими міста нашої країни ви хотіли б побачити в майбутньому? На вашу думку, що заважає їм змінитися на краще?

О. Д.: Відсутність якісної освіти та смаку заважає тим, від кого залежать ухвалення головних рішень, пов’язаних із покращеннями міського середовища. На жаль, це не швидко зміниться. Якими би я хотів бачити українські міста? Коротко відповісти складно, передусім щоб вони були розвинутими та комфортними для життя.

P.M.: Якщо б Олег Дімов не був художником і фотографом, він міг би стати…?

О. Д.: У дитинстві я сильно затинався, але чим старшим стаю, тим більше забуваю про цей недолік. Забуваю настільки, що дедалі частіше думаю про читання лекцій. Наприклад, про мистецтво. Багато моїх друзів вірять у те, що в мене це добре б вийшло. Така підтримка мене надихає.